Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами. Вікторія Горбунова
дитина, що б не робила, створіть для неї можливість самостійного прийняття рішень. Нехай сама вирішує, що та в якій техніці малювати; сама обирає книжки для читання та мультики для перегляду; сама придумає сценарій свого дня народження і вирішує, кого запрошувати; сама виконує шкільні домашні завдання… Звісно, не йдеться про таку собі безконтрольну самостійність. Зрозуміло, що спочатку варто допомагати з вибором книжок та переглядати домашнє завдання. Головне тут – дотриматись межі, за якою дитина перестає відчувати свою активність, а отже і свою відповідальність за зроблене.
Дитяча самодетермінація тісно пов’язана із компетентністю, адже навчитись тому, що тобі не потрібне і не бажане, – важко. Здібності розвиваються в діяльності, проте до високого рівня вони розвиваються лише у власнообраній, важливій для людини діяльності. Не секрет, що купа дітей вчиться грі на скрипці для мами, готує уроки для тата, читає книжки, тільки щоб дорослі відчепилися, а отже вони роблять усе це та багато іншого «лівою задньою», не прагнучи успіхів, а уникаючи покарань і нотацій. Компетентність приходить із усвідомленням, що це необхідно мені, а не комусь іншому, що це мій вибір і моє прагнення. Досягти майстерності у чомусь, що тобі не особливо й потрібне, усе одно, що рибі виринати на поверхню – можна, звісно, але навіщо?
Думаю, всім випадало спостерігати за дітьми в моменти, коли вони захоплені діяльністю, коли малюють, висолопивши язика, або читають, шепочучи кожне слово; коли, заплющуючи очі, кожною клітинкою віддаються грі на улюбленому інструменті або танцюють, ніби з ними танцює світ; коли живуть м’ячем і летять разом із ним над полем або, тамуючи подих, годинами припасовують деталі конструкторського шедевра. Таке занурення, захоплення, пристрасть називають відчуттям потоку, в якому зупиняється час і лишаються лише ти та те, що ти робиш. Відчуття потоку – це такий собі внутрішній критерій власної компетентності – мене захоплює те, що я роблю, я хочу робити це і надалі та розвиватися в цьому.
У цьому контексті важливо не загасити інтерес, не залляти холодною водою зразків та норм вогонь захоплення діяльністю та собою у ній. Колись я ходила в художню школу. Ходила – то заголосно сказано, бо була там три з половиною рази. Буквально. З останнього заняття я втекла із твердим наміром більше не повертатись. Чому? На момент вступу до школи я вже добре малювала, краще за всіх у класі, краще навіть за дідуся, що його вважали чи не першим маляром в своєму селі. Я змальовувала з натури, особливо мені вдавалась усіляка свійська живність: гуси, кролики, наш собака. Я прагнула навчитись більшого. Я фантазувала, що тут, у школі, стану справжнім художником, що зможу малювати ніколи мною не бачених тигрів, левів і навіть тих космічних тварин, що живуть у моїй уяві. Для мене це було головне – навчитись малювати не лише те, що я бачу вживу, а й те, що в моїй уяві, фантазії. Мене ж, на догоду класичній методиці, змушувати викреслювати конуси та куби, тиснути на олівець з різною силою, малювати якісь смужки.