Жорстоке небо. Максим Кидрук
поправивши окуляри і короткозоро примружившись, наблизив почервонілий ніс до погодного радара.
– Сила вітру стала меншою, але пориви нікуди не поділись.
– Скільки?
– М-м-м… – Жан Лебрюн вивергнув з-поміж товстих губів незрозуміле мурмотіння. – Чотирнадцять… п’ятнадцять… п’ятнадцять з половиною.
– У межах норми, – твердо проказав Лем’єр. «Але ду-у-уже близько до межі». – А напрямок?
Огрядний метеоролог пробігся пальцями по клавіатурі.
– 270…280 градусів, західний, не змінюється… Що непогано, – Лебрюн плямкнув і тицьнув пальцем в екран. – Кгм… Мене бентежить інше, – Ґастон Лем’єр здогадувався, що далі скаже метеоролог. Монітор рябів яскраво-червоними плямами. – Сніг. Я ще такого не бачив. Ці опади, вони… м-м… немислимі. Над нами зараз щось таке ві…
Ґастон вирішив обірвати метеоролога. Краще нехай замовкне.
– Ми протримаємося сорок хвилин?
– М-м-м… – якби його воля, Жан Лебрюн закрив би аеропорт просто зараз. Раптом він подумав, як усе ж таки добре, що він не сидить в одному з літаків, котрі знижуються на підходах до аеропорту. – Прогнозувати важко, але поки що, я думаю… поки що ми можемо приймати рейси. Поки що…
Старший зміни кинув погляд на лінію з високих вікон, відчуваючи, як шия терпне від страху. Двадцять один літак. Він не має права на помилку. Крихітна неточність, непродумане, погано зважене рішення спричинять виникнення ланцюгової реакції, яку не зупинити і яка призведе до загибелі сотень людей. Уперше за останній місяць Ґастон Лем’єр пожалкував про нещодавнє службове підвищення. Серце стислося від нехорошого передчуття.
– Хто перший на підході? – Ґастон став перекидати погляд з одного диспетчера на іншого, намагаючись приховати розгублення.
– «Air Inter», рейс 401 зі Страсбурга, – пролунала відповідь. – Перед ним два рейси – 788-й «Air Berlin» і 246-й «Malev» – пропускаємо на зліт.
– Підженіть їх. А 401-му скажіть: нехай не затримується на смузі після приземлення. Хто за ним? – поставивши запитання, начальник зміни повернув голову до вікна і секунду мовчав, думаючи, що не так. За мить він осягнув: – Якого дідька смуги пусті?! – Ґастон рявкнув настільки голосно, з таким холеричним невдоволенням, що двоє диспетчерів підскочили на кріслах. – Ви знущаєтеся з мене?! Де «Air Berlin»?! Де той бісовий «Malev»?! У нас двадцять стотонніх залізяк над головою і ще півдесятка на землі, і при цьому я не бачу жодного довбаного літака на руліжних доріжках?!!
– Через снігопад капітани обох рейсів запросили, щоб їхні літаки додатково обробили рідиною проти обледеніння, – спокійно пояснив той самий диспетчер.
Лем’єр ледве стримався, щоб не вилаятись. Це ж очевидно, як він міг не здогадатись? Ґастон розтулив рота, намірюючись щось сказати, але його, відірвавшись від телефону, перебив начальник наземних служб Робер Паск’єр:
– Ґастоне, телефонував Люсьєн із наземного персоналу. Щойно відбуксирував ATR-72