Жорстоке небо. Максим Кидрук
Через мерехтіння сніжинок Ґастон не міг сказати точно, де знаходиться «Øveraasen» (сніг спотворював відчуття відстані), але готовий був закластися, що той не на 04L-22R.
«Куди того телепня понесло?» – поки що Ґастон не панікував. Він припустив, що з якоїсь причини снігоочисник виїхав на магістральну доріжку Альфа-Хотел.
Інстинктивно Лем’єр потягнувся до бінокля, закріпленого на спеціальному тримачі біля вікна. Взяв його до рук, повертів і поклав на місце. Відблиски від скла, темрява і погана видимість зводили нанівець всі спроби роздивитися летовище через збільшувальні скельця. В аеропорту Париж-Північ не було наземного радара, тому все, на що Ґастон міг покладатися, – це власні очі.
Роздувши від напруження ніздрі, чоловік перевів погляд правіше, придивився до будівлі допоміжної пожежної станції, розташованої за обома смугами приблизно напроти Термінала 1, і порівняв її із розташуванням снігоочисника.
«Близько… Якого біса він так близько до неї?» – страх розростався, Ґастону здалося, наче хтось вимахує у його голові довжелезним уривком сталевого троса.
А тоді раптовий порив вітру розірвав снігову запону, на мить відкривши центральну частину летовища. Лем’єр побачив паралельні смуги синіх вогників, що обрамляли доріжку Альфа-Хотел, і жахнувся, зрозумівши, що доріжка порожня. «Øveraasen’а» на ній не було. Це означало, що снігоочисник знаходиться десь між Альфа-Хотел і пожежною станцією, тобто, якщо відкинути безглузде припущення, що «Øveraasen» чеше навпростець через поле, єдине місце, де він може реально знаходитись, – це… злітна смуга 04R-22L.
Ґастон замлів.
«Цього не може бути!»
– Послухайте, він… в-він… – старший зміни промовляв голосно, щоб чула вся зала, але з переляку став затинатися (наступного вечора Жан Лебрюн, метеоролог, під час бесіди зі слідчим стверджуватиме, що Ґастон Лем’єр почав сивіти вже тоді). – В-в… він т-точно н-на 22R? – чоловік схопився рукою за горло, наче намагався себе вдушити, рвучко відхилився від вікна і закричав: – Скажіть мені, що с-снігоочисник на б-ближчій до терміналів смузі!!!
У залі управління польотами запала глибока тиша. Диспетчери мовчки підводились над робочими місцями, вдивляючись у темряву за вікнами.
Ґастон кинувся до передавача:
– Який канал? – чоловіка трясло, й у той момент не лише Жан Лебрюн, але й усі, хто знаходився поруч зі старшим зміни, побачили, як волосся тридцятидев’ятирічного Лем’єра біліє на очах.
– Одинадцятий, – ледь чутно підказав один із диспетчерів.
Ґастон клацнув перемикачем і, притискаючи навушник до голови, метнувся назад до вікна:
– RS 400! «Øveraasen RS 400»! Доповідайте негайно: на якій ви смузі?!
Почуту відповідь Ґастон Луї Лем’єр закарбує у пам’яті на решту життя. Вона снитиметься йому щоночі, дзвенітиме в голові щоразу, коли він опинятиметься сам на сам із власними думками, гноїтиме його зсередини, неначе ракова пухлина. Ґастон більше ніколи не наблизиться до жодного аеропорту, а від випадково почутого звуку реактивного лайнера