Жорстоке небо. Максим Кидрук
дай Боже, – сказав Ротко, кивком указавши на заліплені снігом і пітьмою вікна. Сказав, аби не мовчати.
Метью у відповідь навіть не розтулив губ.
Короткочасний порив вітру вдарив по крилах зверху, і літак відчутно просів. Нутрощі та шлунки пілотів підперли легені. У ту ж мить у навушниках пролунав голос диспетчера:
– 1419, підтримуйте висоту. За моїми даними, опускаєтесь нижче від глісади.
Через значну бовтанку автопілот частково відімкнувся, і частину функцій з керування літаком виконували пілоти. Керував літаком Радислав, а тому відповів диспетчеру:
– Диспетчерська, все під контролем, набираємо, – Ротко посунув важіль керування тягою двигунів уперед і злегка потягнув штурвал на себе, повертаючи літак назад на глісаду. По тому доказав: – Сильна бовтанка.
– 1419, вас зрозумів. Продовжуйте посадку.
Через секунду Метью Ріґґсон схвильовано доповів:
– Пройшли сто метрів.
Радислав хотів заспокоїти другого пілота, але не встиг розтулити рота, коли черговий порив вітру скубонув літак і виштовхав його на кілька метрів угору.
– Уф!.. Хай йому! – українець ледве стримався, щоб не загарчати. Долоні спітніли, і на той момент Радислав уперше серйозно замислився над тим, що може не посадити літак і буде змушений йти на друге коло або взагалі завертати на запасний аеропорт. Якщо бовтанка біля землі посилиться, йому не вдасться притримуватися глісади, а тоді…
Метью не на жарт розхвилювався:
– Капітане, менше сотні, я її не бачу… не бачу смуги!
Ротко, недослухавши, перебив бельгійця і грубувато випалив:
– Ме́те, не шарпайся. Ми на глісаді. За чверть години питимемо каву в кімнаті для відпочинку.
Різкість у голосі подіяла: Метью Ріґґсон відновив самовладання, та через три секунди не втримався і випалив знов:
– Сімдесят метрів. Де вона?
Українець важко дихав:
– Усе в нормі! Видивляйся.
Радислав лівою рукою тримав штурвал, правою вчепився в регулятори тяги двигунів, Метью мав би стежити за висотою і швидкістю, але обидва, витягнувши шиї, вгризалися очима у снігове місиво за вікнами кабіни. Нічого не змінювалось – та ж сама круговерть з чорноти та снігу, що на швидкості налипав на вікно. І тільки покази альтиметра неухильно скочувались до нуля.
60 метрів…
«Ще сотня футів, – подумав Радислав, – і посадку дове…»
Несподівано другий пілот вигукнув:
– Є… Є візуальний контакт! Бачу вогні смуги.
Українець подався вперед. Крізь, здавалося, непробивну товщу завірюхи проступили три ряди світлових цяток – червоні з боків і біла в центрі. Вони простягалися вдалину, зникаючи в хуртовині. Посадкова смуга!
– Підтверджую, – Радислав видихнув і прибрав руку з важелів тяги. – Сідаємо!
Метью Ріґґсон хотів відрапортувати, що почув команду, але не встиг. Літак перетнув позначку висоти 50 метрів, після якої другий пілот повинен був, спостерігаючи за альтиметром, уголос відраховувати метри, що залишалися до землі.
– П’ятдесят