Санаторійна зона. Микола Хвильовий
налітав вітер, тоді з-під папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
Марія здавила руками голову й глухо говорила:
– Так, Вадиме, тоска. Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все-таки – тоска. Це те, коли покидаєш позиції й не певний, що скоро повернешся.
Мовчав.
Марія знітилась на колодці – крапка. Зелений вугіль і в огнищі, і в її зіницях. Теж у шинелі. Кажуть: «останній з могікан». Правда: женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли.
Будемо слухати солоні вітри, коли мовчазно йде на схід синій листопад.
Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасності й говорили про комуну.
Вадим – комісар бригади, Марія – крапка, вночі: вона надто знітилась, і політком.
Марія ще говорила глухо:
– Ну да – певний, і ну да – непевний, бо інакше шукала б іншої правди. Тут тоска.
Вадим:
– Ти нагадуєш мені жабу з геологічної революції, що мала голову з аршин.
…По станичних заулках бродили червоноармійці. І знову по станичних заулках джигітував солоний вітер.
Прямо – широка церква проколола хрестом мовчазне небо.
Біля Марії лежав стос запашної сосни (гірлянди робити) і гірські трави: Зиммель привіз.
Невідомо чий запах – сосни, гірських трав, чи то пахтить синій листопад.
Проте, може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.
…Боляче вдарило: «жаба»!
Але Марія раптом згадала – полковий лікар казав, що Вадим доживає останні дні. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла біля серця – запекло.
…Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. І сказав ласкаво:
– Сідай-но ближче, моя неспокійна Маріє.
Здригнула:
– Твоя?
– А чому ж не моя? Моя товаришка… Так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбільша тайна… от…
(…Буває в синю ніч зарипить далеко журавель – витягають воду. Зарипів.)
– Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання. Тільки тобі. Це ж роки, мільйони років! Це незабутня вічність. Так, Маріє, все треба, як є. І всефедеративне міщанство, і трагедії в душах окремих одиниць, і бюрократизм. Нарешті, потрібно зупинитися… Так. Але подумай: стоїть неопоетизований пролетаріат, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч його стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хіба це природно?
Знову біля серця запекло:
– Ти теж мені нагадуєш жабу з геологічного руху.
Вадим:
– Не хвилюйся, Маріє…
Марія грубо й чітко:
– Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.
…Марія – крапка. Збіглась у грудку, й не видно. А зіниці й білки зеленіють. Сама говорила: песик революції – тяв, тяв! Але не приблудилась: знала Фігнер[18] і ще багато.
Вугіль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотіла кохати. Знала – і Вадим хоче кохати.
Вадим догоряв. Лікар казав: на курорт пізно.
Ще глухо входили в стіну цвяхи.
Гірські трави й сосну привезли на гірлянди, для свята сьомого листопада.
[xviii]