Санаторійна зона. Микола Хвильовий
тривожних ночах, наші мислі відходять —
на північ,
на південь,
на захід,
на схід.
І ширяємо над землею замріяні, далекі.
…Хіба це не поезія?
Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії – світової, синьої.
…Марія читала європейські новинки, про радіоплуг.
Сказала лукаво Гофманові:
– От пишуть про радіоплуг, і ще знайте: в Америці є вже орудія, що б’ють на п’ятсот верстов. Хіба нам угнатися за ними?
Гофман:
– Нічого… От почитайте в «Правді» про наш винахід у виробництві фарб. Теж світова справа.
…Марія до світанку слухала, як кашляв Вадим за стіною. Це її турбувало, і вона пішла до нього.
Сказала:
– Слухай, Вадиме, тобі треба на повітря.
Вадим виглядав чорно. Проте говорив іще жваво:
– Що ти так часто до мене?
– Аякже: я ж тебе кохаю.
– Так?
…Марія порадила проїхатись по пошту.
Згодився.
Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.
…Виїхали в степ після обіду.
На тачанці Марія й Вадим. За ними верхи Зиммель.
Стояв голий чорнозем і без кінця степ. Праворуч летіли гори.
Марія задумалась. І Вадим задумався. Збоку гарцював у бурці Зиммель. Марія дивилась на гори.
А потім сказала:
– Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.
– І я не люблю.
Вона:
– Це символ всефедеративного міщанства.
– Так.
Вадим часто кашляв. Марія з болем дивилась на нього.
Бігли дороги – чорні, степові. Маячило кволе сонце.
…Під’їхав Зиммель і несподівано заговорив:
– Ех, товариші! Все-таки люблю вільну волю. Я, знаєте, родився на Кавказі – може, тому люблю. Мій батько – кубанець, а мати – грузинка. А в нас тут усе вільне. От слухайте: лезгін, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вільно звучить усе це? Це мешканці глибокої буйної Колхіди.[19] А Шаміль?[20] Яке буйство в цім слові!
Вадим сухо сказав:
– Кажіть далі: чеченці, кабардинці. А про Шаміля можна сказати, що він царський пайок одержував. А взагалі – скучно. Ви трішки відстали від життя.
Зиммель, ображений, від’їхав.
Марія – іронія. Кинула:
– Ну, от тобі. Теж жертва романтики. Він же комерсант, п’яниця й картьожник.
Вадим:
– Просто – не та романтика.
Гірський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:
– А що ж оспівувати? Всяку сволоч… тільки тому, що вона зветься комуністами?
– Не знаю, а на це хворієш і ти – на романтику.
– Не думаю!
…А потім знову мислі про роки – такі довгі гони. І нило серце, як хворий зуб.
Вадим був надто чорний.
І дороги бігли – чорні, степові.
Туманів Ельбрус.
Було холодно й прозоро.
На сході летіла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхіду – поставили фортецю.
Проїхали ще дві верстви.
…І було так:
…Вадим раптом кинув віжки й схопився за груди.
Марія тривожно:
– Що
[xix] Антична назва чорноморського узбережжя Кавказу.
[xx]