Санаторійна зона. Микола Хвильовий
як летіли гори.
Тільки сивий Ельбрус велетнем маячив праворуч.
Марія йшла на схід.
Кавказ мовчав у гірській задумі.
……………………………………………………………………………
На далекій цегельні скликали нічну зміну:
– Гу-у!
Дорога й ластівка[21]
І
У перспективі – дорога.
Праворуч, ліворуч – акварелі. Далеко – ліс. Дорога до лісу, а може, вбік.
Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо.
Мабуть, скоро зажовтіє листя, і в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись біля нашої хати, в дитинстві.
Я дивлюсь на дорогу, і вона веде мене за великі гони.
Покірно йду за нею.
…Колись була береза, зірвав листок і положиву книгу; книзі, здається, більш як сто літ, пожовкли навіть рядки. А в цій книзі лист із берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема… А де згадка про автора столітньої книги з пожовклими рядками?)
…Дивлюсь на дорогу. На дорозі порожньо, і я думаю про небуття: коли дорога відходить, тоді щось відходить, кудись відходить.
…Потім згадую сливи.
Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і прохав у тітки слив.
Тоді вона дала мені жменю.
Та не були то сливи. Було дитинство.
…На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір.
Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина.
А в потопі (пам’ятаєте?) були голуби.
……………………………………………………………………………
Біля вікна пролетіли голуби, фуркнули і зникли за величезним будинком.
І каже голубка: – Дорога? – Каже голуб: – Дорога!
Потім полетіли на площу Володарського і там сіли біля ратуші.
…Дивлюсь знов на дорогу.
За нею, куди вона йде, іде суворість, може, жорстокість, може, сама смерть.
Ну, і що ж? Хай ідуть: так треба.
Але все-таки що з дорогою?
І сказав голуб: – Дорога? – Сказала голубка: – Дорога!
……………………………………………………………………………
По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце.
Коли пройшла тінь і сховала дорогу – дороги не було. Я впав на обніжок своєї мудрості й подумав з тоскою:
– Дорога?
Але голуби не озивались.
……………………………………………………………………………
Город шумів, кричали мотори, летіли будинки.
Мій далекий сон (лебедине крило) розтанув над містом.
…Я надів кашкета й вийшов на вулицю.
II
Було тихо і темно.
Раптом повіяв вітер.
І закрутило,
зашуміло
в деревах.
Був грім – то прийшла літня пахуча громовиця.
Зірвало її, і помчалась вона в темну просторінь.
…А потім зашумів дощ.
Вона шукала світло —
– шукала,
найшла,
полетіла.
Влетіла.
Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу.
То
[xxi] Вперше новела з’явилася у збірці «Сині етюди», згодом – у т. І тритомників.
Подаємо за другим виданням.