Насолода.
вікно. На мить побачила вершину обеліска – чорного, на тлі всіяного зорями неба.
Можливо, Андре досі не знайшов закритого екіпажа на площі Барберіні? Вона чекала, сидячи на дивані, намагаючись придушити безумну тривогу, боячись заглянути собі в душу, відвертаючи свою увагу на речі зовнішнього світу. Її погляд упав на вітражні постаті камінного екрана, ледь освітлені напівпогаслими головешками. Вище, на поличці над каміном, з вази спадали пелюстки великої білої троянди, потроху в’янучи, вони здавалися чимось жіночним, майже тілесним. Увігнуті пелюстки делікатно лягали на мармур, утворюючи ніби шар снігу, який щойно випав.
«Як ніжно тоді доторкалися до пальців ці сніжні й запашні пелюстки! – подумала вона. – Пелюстки зів’ялих троянд падали на килим, на диван, на стільці; і я сміялася, щаслива, посеред цього безладу; а щасливий коханець сміявся біля моїх ніг».
Але вона почула, як біля під’їзду на вулиці зупинилася карета. Вона підвелася, хитаючи важкою головою, ніби намагалася витрусити з неї ті образи, які туди проникли. Незабаром увійшов засапаний Андреа.
– Пробачте мені, – сказав він. – Але не знайшовши екіпажа поблизу, я мусив спуститися аж до площі Іспанії. Карета чекає вас біля дверей.
– Дякую, – сказала Елена, боязко подивившись на нього крізь чорну вуаль.
Він був серйозний і блідий, але спокійний.
– Мумпс приїде, мабуть, завтра, – сказала вона слабким голосом. – Я напишу вам цидулку, щоб повідомити, коли зможу побачитися з вами.
– Дякую, – сказав Андреа.
– Отже, прощавайте, – мовила вона, подавши йому руку.
– Ви хочете, щоб я провів вас до вулиці? Там нікого немає.
– Атож, проведіть мене.
Вона подивилася навколо, трохи завагавшись.
– Ви нічого не забули? – запитав Андреа.
– Здається, свою візитницю…
Андреа пішов узяти її на чайному столику. Подавши візитницю, він сказав:
– A strangе hither.[53]
– Ні, мій любий. Друг.
Елена промовила це жвавим голосом, досить весело. Потім раптом, усміхнувшись чи то благальною, чи ласкавою усмішкою, змішаною з острахом і ніжністю, краєчок вуалі тремтів над верхньою губою, залишаючи рот відкритим, вона попросила:
– Give me a rose.[54]
Андреа підійшов до кожної вази й дістав із них усі троянди, склавши букет, він тримав його у руках. Деякі з них попадали, з інших облетіли пелюстки.
– Усі вони були призначені вам, – сказав він, не подивившись на колишню кохану.
Елена обернулася й вийшла з опущеною головою, мовчки. Він ішов за нею. Вони спустилися сходами так само мовчки. Він бачив її шию, свіжу й делікатну, де під вузлом вуалі маленькі пасма чорного волосся змішувалися з попелястим хутром шуби.
– Елено! – покликав він тихим голосом, неспроможний подолати палку пристрасть, яка клекотіла в його серці.
Вона обернулася й притулила пальця до губів, закликаючи його мовчати болісним і благальним
Чужинка (
Дай мені троянду (англ.).