Страшний Суд. Василь Басараба
Галі справді святковою подією. Намагалися їй менше надокучати, продуктів із собою набрали, щоб самим собі готували. Та вона не давала їм і за холодну воду братися, до всього хапалася сама.
Треба обов’язково поїхати до тітоньки, до такої милої й чарівної, тим паче, що вона так наполегливо запрошує.
А що там в Андрія? Оксані скоро народжувати. Може, вже й зараз, у ці дні. Треба буде їхати, так чи інакше.
– Мамо, Андрій не дзвонив, що там у них?
– Я сама набирала кілька разів, ніхто трубки не бере. Він, мабуть, на роботі, а де ж Оксана? Чи до батьків пішла, чи вже в лікарню забрали? Ти, Олю, набери їх, поки я тут вечерю зготую…
В Андрія ніхто не відповідав. Терпляче тримала слухавку, вслухаючись у довгі гудки, потім набирала його ще і ще, проте жодного відгуку не було.
Коли приїхав батько з роботи, загнав машину у двір, переодягнувся і сів на кухні в кутку, розповідаючи мамі якісь свої новини, нарешті різко задзеленчав телефон.
Ольга кинулася в коридор. Перше, що подумалося: «Мабуть, Богдан». Але ж ні, поки брала слухавку, сама собі заперечила: «Дзвінки ж довгі, міжміські». То був Андрій. Голос його дзвінкий і веселий. «Де ви там пропали? – кричав у трубці. – Що у вас із тим телефоном? Дзвоню п’ятий день – глухо, як у танку. Хотів телеграму давати. Оксана ж уже народила, ще в суботу! Син, чотири сто! Усе в нормі, усе добре, так що приїжджайте». Мама майже вихопила трубку, стала розпитувати й перепитувати Андрія, докоряти йому, що відразу не повідомив… У хаті зчинилася справжня веремія.
10
Вони з Іваном Йосиповичем зазвичай поверталися з роботи разом. За винятком тих днів, коли комусь одному з них доводилося затримуватися в лікарні довше.
Це стало майже традицією. Часто в кінці дня Гринчук зазирав у кабінет, дивився очікувально, без зайвих запитань, на що Богдан або кивав, або заперечливо хитав головою. Нерідко й сам зазирав до Івана Йосиповича та запрошував його йти додому.
Вони жили в сусідніх будинках, їм по дорозі. А оскільки між ними віддавна, із самого початку, встановилися приязні стосунки, то це все було закономірно.
Тим паче, що тема для розмови знаходилася завжди.
Богдан знав про Йосиповича мало не все. Йому в яскравих оповідях-сповідях відкрилося чимало трагічних, драматичних і комічних сторінок його життя. Із тих епізодів вимальовувалася нелегка доля людини в різних випробуваннях, поставав могутній характер, який зумів зберегтися серед катаклізмів доби. А ще відсвічувала чистими відблисками незаплямована душа.
У їхніх довгих розмовах Іван Йосипович був не тільки талановитим оповідачем, а й уважним слухачем. Та все ж Богдан здебільшого слухав старшого товариша, бо ж і життєвий досвід той мав багатший, і оповідь його була яскрава, барвиста, пересипана народним гумором, мудрими спостереженнями. А ще – чи не найбільше – імпонувало те, що в мові Гринчука не було жодного лихослів’я.
Колись Іван Йосипович навіть цілу лекцію прочитав на цю тему. Точніше, то була не лекція, а схвильовані думки вголос серед колег у невеликому гурті.
– Дорогенькі