Страшний Суд. Василь Басараба
життя, не буденне, дріб’язкове, а величне й вічне… Те, яке дарує радість і світло, розвіює присмерк і тьму. Ось послухай ці рядки:
Моя любове, я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
Не ошукай і крил не обітни!
– Це теж Ліна, Оленько. А зараз я тобі прочитаю, а ти скажеш хто. От відгадаєш, тоді матимеш приз:
Сміються, плачуть солов’ї
і б’ють піснями в груди.
Цілуй, цілуй, цілуй її —
знов молодість не буде!
– Та це ж Олесь. Який буде приз? Я ж відгадала, Олександр Олесь.
– Так, відгадала. А приз буде, я ж обіцяв. Приз – сюрприз. А тому ще послухай: «Яблука доспілі, яблука червоні, ми з тобою йдемо стежкою в саду. Ти мене, кохана, проведи до поля. Я піду і, може, більше не прийду».
– Ой, Богдане, не треба так сумно. Мені аж сльози навертаються на очі. Навіщо сумне, не треба… Потрібно радіти, жити світлими сподіваннями, а не печальними передчуттями. У житті ж так мало радості… Я знаю, це Максим Рильський.
– Молодець, Олю, ти розумна дівчинка. Я пишаюся тобою. Можна сказати, навіть гордий за тебе. Але досить нам цих читань поетичних. Давай краще опустимося на землю, не «грішну», звісно, бо вона свята. Скажи мені, Оленько, коли ми зможемо зустрітися, а то вже так давно не бачилися, що просто страх… Аж три дні…
– Богдане, я рада хоч би й зараз, але вже пізно. Ці три дні як три тижні. Думала, що ми відразу після роботи зустрінемося, та не вийшло. З тим телефоном одна морока. Це якась напасть на мою голову. То не працює, то зайнято…
– І я ж про це кажу. Набирав тебе разів надцять, усе короткі гудки. Як мені тебе знайти? Давай на завтра домовимося заздалегідь, щоб не шукати одне одного й знову не загубитися…
– Я не загублюся, адже вільна, у мене відпустка. Так що можемо зустрітися в будь-який час. Усе від тебе залежить…
Вони говорили й говорили. Ольга переповідала йому всі свої новини. Згадала також про те, що в брата син народився, то вони з мамою збираються через день-два до Києва. Обов’язково мусять їхати, бо це ж така подія для всіх.
Богдан пожалкував, що вона не прийде в суботу на день народження до Віктора, а йому там самому нецікаво буде.
– А мене ніхто не запрошував, – здивувалася Ольга, – хоча Таня казала, що в суботу збирає гостей, але мені не говорила приходити. І про тебе не згадувала.
– Оленько, мені Таня однозначно сказала, що ти теж будеш, так що запросить ще й офіційно, не переймайся…
– От і жаль, що я не буду, – зітхнула Ольга.
За вікном небо вже стало темно-синім, а невдовзі й почорніло. Кімнату залили сутінки. Богдан увімкнув телевізор, проте не дуже дослухався до екрана.
Скапували хвилини, мерехтіли в присмерку золотавими відблисками, повнилися її голосом. У тому голосі, у словах лагідних, тремтливих, повних ніжності, поставав йому через простір і час її образ. Цей вечір був їхній цілком. Бентежно бриніла музика слів, блиском мерехтіли в уяві усміхнені очі, полум’яніли вуста…
13
Ті незвані гості знову з’явилися у дворі. Зацікавлено