Страшний Суд. Василь Басараба
ще спала.
– Чого ти, сину, підвівся так рано? Полежав би ще.
– Це, мамо, не рано. Уже сонце грає он, із землею перебалакується… Як тут можна лежати, коли така краса навкруг?
Він поривався допомогти в чомусь матері: то відро з молоком підніс до хати, то корову вигнав із двору в череду, то ворота зачинив, то курячо-качину зграю зерном посипав, води викрутив із криниці, поналивав у миски галасливому птаству. Усе так, як колись, але й не так, бо сьогодні ті клопоти були йому за радість, за розвагу.
Колись уся домашня робота була за звичайні буденні обов’язки, до яких звик і виконував залюбки. Він устигав у школі добре вчитися, у городі лад наводити, корову пасти, ще й матері допомагав буряки обробляти, а в осінню пору – копати, зносити на купи й чистити. Робив ще багато чого з малих своїх літ: і воду носив, і дрова рубав, і вишні та черешні рвав, і яблука збирав, і бур’яни косив. Але вся та робота не відбирала в нього бажання вчитися й не заважала йому. І школу закінчив із золотою медаллю, і в медінститут вступив відразу…
Навчання захопило його у свій вир. Йому справді було цікаво вбирати незвідане у свій мозок, відкривати перед собою нові обшири. А оскільки, відколи себе пам’ятав, був доскіпливий і наполегливий, мав здорові амбіції, то й наука давалася легко, і успіхи були найвищі. Для нього принциповим було оте «відмінно».
Усміхнувся сам собі, згадавши ті юнацькі принципи. Проте це вже в минулому. Було й відбулося, але ж не минуло марно, а залишилося донині в новій якості.
Справді, ніщо в житті не проминає безслідно, не буває даремним. Усе, що набуте, має свою ціну, а вона – у доцільності того, що робиш сьогодні. І важливе тут не просто виконання функціональних обов’язків, а високий результат. Усе залежить не тільки від набутого досвіду, практичних навичок, а й від рівня тих знань, які увібрав колись і які донині не дають тобі заспокоїтися, а спонукають до нових пошуків.
Усе, що було, не зникає в перейденому часі. Воно – з тобою, у твоїх думках, у твоїх діях.
Юля прокинулась і взяла його у свій полон: розказувала й розпитувала, вихвалялась іграшками, водила його за руку в садок і в город, ділилася своїми відкриттями навколишнього світу. І він удавано дивувався тому, що так зацікавило чи захопило донечку, яка не приховувала своєї радості, заливалася дзвінким сміхом і щебетливими розповідями.
Яка вона стала балакуча, розважлива, подорослішала, порозумнішала. А їй же тільки шість буде. Ще у школу не ходила. Усе схоплює на льоту, щось собі розмірковує.
– Тату, а ти казав, що ми підемо до джерела… Забув?
– Якщо казав, то підемо, – здивувався сам собі. Це ж минулого разу мимохідь прохопився про те джерело, а вона й запам’ятала.
– Отож-бо йдем? – засвітила оченятами.
– Підемо, якщо будеш чемною й слухняною…
– А хіба я в тебе не слухняна? І в бабусі слухняна, і в діда Льоні. І в себе теж слухняна, – казала, зазираючи в очі.
Стежкою через садок, а далі повз картоплю й город пішли на луг. У березі поміж буйноцвіттям