Страшний Суд. Василь Басараба
те запам’ятав і добре знав. Не раз туди навідувався. Уперше побував у сімдесятих, іще за Брежнєва. Коли вийшов на пенсію.
Якогось дня сів на рейсовий автобус і поїхав до того села. Польовою дорогою йшов на той пагорб, ступав неквапно й непевно, роззираючись довкола. Усе так, як і було колись: село в долині, повиті садками хати, поза селом річка в зелених берегах. А далі, на узвишші, під розлогим деревом біліє крізь старі яблуні й зарості молоденького вишняку ота хата.
Пройшов боком, позиркуючи скоса на ту хату в старому садку, прошмигнув аж до лісу, причаївся в кущаках.
Був схвильований, серце билося, калатало. Довго никав поміж деревами, позирав з-поміж терну й ліщини на хату в старому садку. Є хто чи нема? Треба йти, чого ж приїхав?
Нарешті зважився, поважно виступив із лісу. До хати було метрів двісті-триста. Ступав по стерні. І що ближче підходив, то більше бентежився. Невже нема нікого? Може, справді нема чого перейматися: іди сміло й роби своє діло. Ніхто тебе тут не чекає і не зустріне.
Але щойно вступив у садок, як назустріч завалували собаки. Один здоровий, чорний, два менші, кудлаті. Вони гавкали завзято й люто. Менші звіддалік, а здоровий, то прямо під ноги кидався. Гарячим приском сипнуло по спині, руки й ноги затерпли. Як і тоді, коли вовка побачив перед собою, коли вовчі очі гостро зблиснули.
Ухопив з-під ніг якусь суху гілляку, відмахнувся від озвірілої зграї. Та собаки не вгавали, відскакували, та кидалися ще лютіше й гавкали з більшим азартом.
Порятував його високий худий чоловік, що поспіхом ішов від хати. Відігнав собак, і вони слухняно, з почуттям виконаного обов’язку, швидко зникли з-перед очей. Сховалися десь за великим камінним хлівом чи за хатою.
Пояснив тоді чоловіку, що йшов ото мимо від лісу й захотів води напитися. Надумав зайти, а тут така охорона.
У дворі й садку сівалки, плуги, культиватори, два трактори на гусеницях, якесь залізяччя, розкидане абияк.
І поки господар брязкав відром біля колодязя, опускав його на дно, тарахкаючи корбою,[2] а потім довго крутив барабана,[3] а ланцюг скреготав, намотуючись на блискучу деревину, він дивився і впізнавав усе.
Той самий крислатий горіх над колодязем, мабуть, та сама корба й барабан той же на дерев’яних стовпах, та сама бетонна цямрина.[4]
Тоді ще й обійшов навкруги колодязь, човгаючи по траві, ніби перемацував ногами землю. Потупав довкола, зазираючи у криницю. «Ох і глибока!» – сказав, дивлячись господареві в очі. Той мовчки кивнув головою, поставив відро на цямрину.
Чоловік не був балакучий. Але охоче, хоч і коротко, відповідав на кожне запитання. Тоді й довідався, що живе він тут із жінкою та дітьми, що колгосп тракторну бригаду зробив йому у дворі, а в отому хліві – майстерню, що це ще техніки мало, на ніч з’їжджаються. А йому за сторожа колгосп платить. Хоч це добре. А то загадили і двір, і садок.
Двічі навідувався на той хутір уже за «перестройки», та у двір не заходив. Здалеку від дороги і від лісу нагледів, що техніка там колгоспна ще є і якісь люди клопочуться поміж дерев. Махнув рукою і більше не згадував
Пристрій для підняття з криниці відра з водою.
Великого розміру котушка, на яку намотується ланцюг у криниці.
Верхня частина криниці.