Страшний Суд. Василь Басараба
за своїми книжками й телевізором світа не бачила. Я вже переживала за неї: чи не вікуватиме дівкою. Нічого й нікого не треба їй.
Мати звелася на ноги. Хотіла ще щось сказати, але махнула рукою і рушила до дверей.
– Давайте обідати, а то я щось зголодніла, – оглянулася від порога.
У цю мить у дворі знову гучно та розлютовано загавкав, загримотів ланцюгом собака. Ольга вибігла подивитися, хто там прийшов.
4
Важка та похмура хмара вкрила півнеба. Вітер зірвався і шугав угорі, шарпав верховіття.
Біля воріт стояло двоє незнайомих чоловіків: один старший, із залисиною та сивиною на скронях, другий молодший, високий, крутоплечий, із короткою стрижкою.
Ольга заспокоїла Барса, підійшла ближче.
– Мойсеенков Павел Петрович здесь проживает? – запитав старший.
– Тут, – кивнула Ольга.
– Позвать можно?
– Зараз покличу.
Ольга метнулася було до врем’янки, але дід уже сам вийшов з-за рогу.
– Діду, це вас питають, – кинула на ходу й заспішила до хати.
Дід крикнув на собаку, який знову почав лютувати. Барс заторохтів ланцюгом і заховався в будку. Невдоволено й сердито визирав звідти, але вже не гарчав.
– Ай да зверь, – сказав старший, простягаючи господареві руку. – Здравствуйте, Павел Петрович, привет вам от вашего боевого товарища Миши Мордвинова. Помните его?
Блискавка шмагонула по хмарі, пошматувавши її сліпучими зиґзаґами, і тієї ж миті угорі так гримнуло, ніби снаряд розірвався. Той вибух струснув повітря, аж шибки у вікнах забряжчали.
Чи ті слова, чи той страшенний гуркіт так ошелешили старого, що він стояв із роззявленим ротом і з розширеними очима, переповненими подивом і жахом. Стояв занімілий і закам’янілий, втупивши погляд лисому прямо в перенісся.
Так тривало якусь хвилину, але цей голос, ця блискавка і грім вернули його в минуле на цілу вічність. «Да я тебя, Моська, сейчас пристрелю, как собаку!» На нього дивилися колючі, злі очі Міші Мордвінова і чорний отвір автомата.
– Павел Петрович, да очнитесь вы. Вас что, гром так напугал? Помните Мордвинова Михаила?
– Да, помню, – пролепетав старий.
– Так вот, я его сын, а он – внучек, – лисий ткнув рукою на крутоплечого.
Знову сяйнула блискавиця й розкотисто загуркотів грім. Великі краплі дощу залопотіли у дворі, залишаючи на бетоні чорні цятки, ніби сліди від куль.
Треба було ховатися, але господар ще не вийшов із заціпеніння, дивився на обох візитерів і мовчав.
– Что-то вы не рады гостям, – криво посміхнувся лисий. – Ведите в дом, не стоять же нам на дожде…
Старий кивнув головою, вайлувато розвернувся на місці і явно неохоче повів несподіваних гостей до хатини. Ішов поволі, ледве переставляючи ноги, а ті двоє за ним зовсім близько, мало не наступаючи на п’яти. Так, ніби не він їх вів за собою, а вони його, напираючи й підштовхуючи ззаду.
Баби в хатині не було. Павло вказав лисому й кремезному на стільці, сам сів у кутку біля столу. Мовчали.
Ті