Страшний Суд. Василь Басараба
в Середній Азії, і в Тюмені, а в останні роки об’їздив мало не всю Європу.
З Олегом вони вчилися в одному класі. Ще з дитинства були нерозлучними друзями, а після школи життя розвело їх різними шляхами. Коли Богдан навчався в медичному, Олег служив в армії аж у Хабаровську, потім працював на кількох ударних всесоюзних будовах: «вахтовим методом» на нафтових об’єктах Тюмені зумів заробити стартовий капітал для власної справи. Правда, більше половини його осіло на рахунку в Ощадбанку, який заморозили в дев’яносто другому.
Олег не раз розповідав про це, насміхаючись із себе й дивуючись, як так легко дозволяв себе одурити. Не оминув цієї болючої теми й сьогодні:
– Чуєш, вони людям по п’ятдесят гривень видають! Подивися, що біля тих кас робиться: ще з ночі стоять, списки складають. Чуєш, у нього п’ятдесят тисяч лежить у банку, а йому п’ятдесят гривень!
Оце «чуєш» було його улюбленим слівцем. Вставляв його будь-де й будь-коли, особливо коли хвилювався.
– І я теж молодець! Чуєш, сімнадцять тисяч у руках тримав, думав, куди їх приткнути. Уже й намірився на долари обміняти – один до одного. І треба ж таке! Дивлюсь-бачу, перший президент по телевізору виступає. Та так гарно розказує, що в нас незабаром будуть гривні. І тим, хто зберігає в банку, обмінюватимуть один до одного й без обмежень. Послухав і поніс… Чуєш, за два дні до Нового року. А з 1 січня заморозили. А він потім: «Маємо те, що маємо». Чуєш, та ще й потішає всіх, що «ті вклади Москва забрала». Не треба нас дурити, знаю я добре, хто їх у мене забрав…
Олег знову скрушно похитує головою і щиро дивується:
– Чуєш, по п’ятдесят гривень! Та ще й штурмом їх треба брати. Ха!
Біля воріт Олег зупинив машину. Богдан глянув на циферблат.
– Давай десь так через годину-півтори. Встигнеш?
– Угу, – кивнув Олег, – під’їду.
Олег поїхав до своїх: його хата на іншому кутку села.
Від веранди назустріч уже йшла мама у своїй зеленій святковій кофті та квітчастій хустці. А попереду бігла Юля в рожевому платтячку з великим білим бантом на голівці. Підхопив її на руки – і донечка обійняла його за шию, відразу защебетала:
– Татку, а мені бабуся бантики купила, білий і рожевий. А ще в нас є телятко маленьке, чорне з білою цяткою на лобі. І квочка з курчатами. А ще гусенята – такі маленькі та жовті. А ще до нас дід Льоня вчора приїхав…
– Ти бачиш, усі новини повідомила, – втішено всміхалася мама. – Ото вже балакуча. А ми тебе зранку виглядали. Добре, що навідався. Он і дядько тебе питав, хоче побачити.
На поріг вийшов старший мамин брат Леонід Арсенович. Це ж скільки часу вони не бачилися? Років п’ять тому був у них у гостях. Приїжджав із мамою. Так, тоді ще Ліда жива була, а Юлі рік виповнився.
Дядько підійшов, міцно потис руку. Уважно й привітно дивився світло-сірими ясними очима. На високе засмагле чоло спадав трохи поріділий русявий чуб із відблисками сивини. Рівний прямий ніс, розкішні темні вуса й неповторна усмішка. Сам високий, ставний, худорлявий і широкоплечий.
Мама не раз казала, що Льоня в молодості