Страшний Суд. Василь Басараба
побалакати нема коли.
Петро поставив на стіл пляшку й прокоментував:
– Своя, домашня, свіженька, ще зранку капала.
Першу випили за зустріч, другу – за здоров’я. Далі підняли за все добре. Чарочки були невеличкі, то спочатку наливали по повній, потім – по половині, а Богданові дядько Льоня наповнював щедро, по вінця. Ще й примовляв:
– Тобі можна – молодий, здоровий. А нам, дідам, уже зась. Ми своє відпили. Правда, Петю? Чи й тобі повну налити?
– Ні-ні! – хапався рукою за чарку сусід. – Мені цього вже забагацько буде. Ти собі наливай, ти ще крепкий. – І, повернувшись до Богдана, продовжував: – Глянь, який у тебе дядько. Хіба скажеш, що йому скоро сімдесят? І чуба не розгубив, снігом тільки трохи присипало. А глянь на мене – облисів геть, зігнувся, як дуга. А ми ж однолітки, я навіть на півроку молодший. Хіба хто скаже? А він же пережив не те, що я. Змолоду і по тюрмах, і по таборах, і на шахтах. Я тільки армію відбув і назад додому вернувся…
– Ти скільки служив? – перепитав дядько сусіда.
– Три з половиною. У сорок дев’ятому в кінці року взяли, то вернувся в п’ятдесят третьому.
– А мене взяли в сорок восьмому, вісім років у таборах вибув. У п’ятдесят шостому вийшов, раніше випустили. Вони б мене не взяли, якби Роман мене не відправив додому. Був би я з ним до останнього в тому бою. Того дня, як мене взяли, їх, побитих, привезли, у дворі МГБ[1] під стіною посадили. П’ятеро їх було. Я з вікна тюрми Романа серед них відразу побачив. Усіх їх упізнав, а Романа першого. Хоч він сидів у тому ряду третій. Перший був Петро Соловей, другий – Володька Мельник, за Романом – Василь Ковальчук, а скраю – Іван Соловей…
– Їх там, на хуторі, на Діброві, у дворі Солов’я оточили, – мовив дядько Петро, – мені потім Остап Дубенців розказав. Бачив усе з горба, зі своєї хати. З горища дивився. Півдня вони відстрілювалися, у хліві засіли, а хлів із каменю був, то ніяк не могли їх дістати. А вони з кулеметом, із гранатами зайняли кругову оборону й не підпускали близько…
– Із кулеметом Роман був, – тихо озвався дядько Льоня, – в інших автомати були, у Петра й Василя – пепеша, в Івана й Володьки – шмайсери. А в Романа – ручний кулемет. Я їх усіх бачив, як на зустріч із Романом ходив. І за день до того бою був разом із ними… А Роман мене відпровадив…
Богдан слухав ті спогади з великою цікавістю, ловив кожне слово дядька й сусіда. Він знав про ті трагічні події з розповідей мами. Знав про її братів, Романа і Гришу, які були, як мама казала, «у хлопцях», знав, що обоє загинули: Гриша – у сорок п’ятому, Роман – у сорок восьмому. Але сьогодні вперше чув ці спогади від дядька Льоні. Той ніколи раніше не торкався цієї теми в розмовах із Богданом. Та й зараз він розповідав не йому, а своєму товаришеві й ровеснику Петрові.
– Тоді вони добре билися. Їх, видно, зразу хотіли живими взяти. Обступили з усіх боків і кричали, щоб здавалися. Остап чув і бачив усе. Спочатку не стріляли, а оточували й гукали через рупор, щоб виходили без зброї, тоді гарантують життя. Хлопці теж не стріляли, а коли емгебісти підлізли ближче, вдарили дружно з
Мається на увазі місцеве управління Міністерства державної безпеки, російською – Министерства государственной безопасности. (