Загублений між війнами. Наталка Доляк
вгору плечі, мовляв, і для нього загадка.
Високий чоловік, який признав у Гаркуші товариша Сіклє, махнув головою, крикнув кудись собі за спину коротку фразу грузинською та, зачинивши за собою дверцята, повів друзів мощеною камінням вуличкою. Тут, як зауважив Юрій, було доволі чисто, жінки, які траплялись по дорозі, несли себе не згірш як княгині, котрих бачили у центрі міста. Хіба сукні не були аж так розшиті, але постава, гордовитий погляд примушували захоплюватись грузинськими бідняками. Вони були багаті національною свідомістю, відчуттям власної неповторності. З хатинок не чутно було лайки, ніхто не бився й не ходив вуличками п’яний, хоча вино тут пили за обідом навіть діти.
За кілька хвилин вони дійшли до потрібного будинку, який відрізнявся від більшості тутешніх капітальністю побудови. Провідник стукнув кулаком у шибку, до якої довелось тягнутись, таким високим був кам’яний фундамент споруди. У вікні з’явилося заклопотане обличчя дівчиська років шістнадцяти. Дівчинка кинула погляд на незнайомців, які стояли на горбочку й роззирались довкола, і зникла. За мить на поріг вийшов хазяїн хати. Той, хто привів українців сюди, щось сказав тому хазяїну, вибігши по декількох сходинках на призьбу. Відрапортував, так само швидко збіг донизу й, не звертаючи уваги ні на Покоса, ні на Гаркушу, оминувши їх, як безтілесний камінь, пішов собі геть.
– То ви аж з Катеринослава? – запитав здалеку хазяїн хати, вірогідно товариш Мгеліко, і, не чекаючи відповіді, поманив друзів до себе.
Товариш Мгеліко не був грузином, а був етнічним росіянином. Як потім пояснив Юркові товариш, він мав передати за зазначеною адресою дещо цьому товаришу Мгеліко від декого зі «Спілки боротьби за звільнення робітничого класу». Ввечері до будинку товариша Мгеліко зійшлись підпільні революціонери, аби обговорити отриману з Катеринослава інформацію. Що було у тому листі, який передав Гаркуша, Юрій не питав, не хотів влізати не в свої справи. Допоки революціонери разом із Петром Гаркушею щось обговорювали між собою, Юрко сидів надворі й спілкувався з дівчинкою, дочкою товариша Мгеліко. Дівчинка розповіла, що її мама померла, як народила її, а тато якийсь час був у засланні. Тепер от вони живуть разом.
– Але я весь час боюсь, що тата знову заберуть.
Юркові дуже хотілось обнадіяти дівчинку, але він не міг.
– Нам знайдуть роботу, – вийшовши із іншими з хати, доповів Юркові товариш. – Щоб ми трохи заробили на зворотну путь.
Так, зайві гроші українцям не завадили б, адже мандрівка спустошила їхні кишені.
– Житимемо тут. Товариш Мгеліко дозволив.
Кілька днів працювали вантажниками на залізниці, аж поки не знайшли легшої роботи. Петро зробився крамарем – продавав на тифліському базарі сувеніри, розхвалюючи їх навсібіч, а Юрія влаштували аптекарським практикантом. Товариш Мгеліко багатозначно натякнув, що аптекар своя людина, за котрою потрібно трошки придивлятись. Кілька разів за час роботи в аптеці товариш Мгеліко питав Юрія, хто заходить до аптекаря, про що говорять. Юрій нічого підозрілого в аптекарі не помічав – той ні з ким не усамітнювався