Загублений між війнами. Наталка Доляк
От, хоч ти прибий мене, а я не відчуваю себе малоросом. Скоріше росіянином.
– Та за що ж тебе прибивати? – переводив усе в жарт Юрій.
Сам же Покос нестерпно мучився без України, хоча й намагався не показувати цього. Ставав на розраді у довгих подорожах Шевченків «Кобзар», надрукований ярижкою. То було перше видання, датоване тисяча вісімсот сороковим роком. На книжечку Юрій натрапив на гурзуфському базарі. Ятка, де лежало безліч уживаних речей, не приваблювала покупців. Ото лиш Юрка до неї ніби щось штовхнуло. Тоді ще окрім Кобзаря купив словник англійської мови. Бувало, перечитував уголос, так, аби чув Петро:
Бо васъ лыхо на свитъ на смихъ породыло,
Полывалы сліозы… чомъ не затопылы,
Не вынеслы въ море, не розмылы в поли?…
Не пыталы бъ, люды – що в мене болыть?
Єдиною книжкою, яку Гаркуша тримав у своєму багажі, було затерте до чорноти Євангеліє незрозумілою староруською мовою. Як уже в ньому вживалось оте революційно-атеістичне й православно-схимницьке, зрозуміти було важко. Ночами, коли Гаркуші здавалось, що його друг спить, він бив поклони, тримаючи у руках розкладене Євангеліє, й шепотів самими губами молитви. Петро навіть обмовився якось, що якби планував кардинально змінити своє життя – постригся б у монахи.
– А якби я хотів змінити своє життя – пішов би у військо, – вилетіло з уст Юрія, і він замислився, чому так сказав. Хотів був додати, що пішов би воювати зі зброєю у руках за свою землю, за свій народ – український, за отой народ, про біди й нещастя котрого так влучно описано у тих Шевченкових «Думах».
– От тобі й нагода повоювати, – дивлячись через плече другові, протяжно сказав, мало не проспівав Петро.
Ця розмова точилась, коли друзі вже сиділи у потягу і коли той потяг уже нісся в західному напрямку, торохкотів та посвистував протягами, які утворились від одчинених вікон у вагоні.
Петро постукав пальцем по статті, яку оце читав Юрій. Вагон третього класу вщент був забитий гомінкими торговцями, які, вірогідно, повертались з тифліського базару й тепер залюбки обговорювали, як минув недільний торг. Розповідали, що великим попитом віднедавна стала користуватись холодна зброя, яку дуже вправно майстрували кавказькі ковалі.
– Напевне, – припускали, – на війну збираються. Із собою взяти кинджал – то святе. Гвинтівка гвинтівкою, гармата сама по собі, а ніж – то для ближнього бою саме враз.
– Бури взяли Чарльзтаун, – прочитав вголос Юрій і ніби оце лиш тепер второпав, чого він насправді хоче.
– Та яка нам справа до тих бурів? І де та Африка, що через неї така паніка? Там що, вже світова революція сталась? – дивувався Петро.
Петра цікавили лише революції, до воїн він ставився з байдужістю та навіть скептицизмом.
– Подумаєш, землю вони боронять. Земля – ніщо! – здавалось, зараз він на мітингу чи на зборах гуртківців-марксистів. – Ідея – все. А яка, скажи мені, будь ласка, у африканців може бути ідея? Може вони хочуть