Загублений між війнами. Наталка Доляк
аби сподобатись оточуючим. Чоловіки відсторонювали вертлявих кокетух, видивлялись, чи немає ґанджів у формі, чи всі ґудзики на місці, чи не стирчить, бува, догори чуб – що суперечило уставу. А як десь стирчало неслухняне волосся, мочили долоню, прикладали до голови й довгенько ходили рипучою підлогою – нервово чекали ефекту від вологої процедури. Звичайні життєві будні, як будь-де на просторах неосяжної батьківщини. Так само збирались на роботу і в Києві, і в Кишиневі, і десь у Тбілісі, та й у менш історично значимих містах. Прокидались під бравурні звуки совіцького маршу, який линув з усіх радіоточок, нацуплювали на обличчя разом із помадою посмішку, трусили задоволено завитою чи підстриженою під бобрик головою, щоб зрозуміти, щоб іще раз втямити, у якій чудовій країні живеться їм, і вже по тому вирушали. Селищем Долинка лунали ті самі позивні, що й московськими чи ханти-мансійськими вулицями. Гвинтики зиркали на годинники – наручні чи стінні, поспіхом виходили з будинків, вливались у сіру, безлику масу, яка в єдиному пориві чимчикувала прямою дорогою до роботи, служби, безхмарного комуністичного майбуття.
Любов Григорівна Кашкєзіна тримала під руку чоловіка. Вони щойно відвели малюків до садочку й тепер простували до адміністративної будівлі КАРЛАГу.
Велично, ба навіть непідступно виглядала двоповерхова споруда з колонами на другому поверсі, з арочними віконницями та дверима на першому і з шатровим гостроверхим дашком над входом. Прикрасою будівлі була п’ятикутна зірка – ліпнина, яку в тридцять третьому році тодішній начальник КАРЛАГу наказав розмалювати червоним. Розмальовували, знана справа, ув’язнені. Один із них зірвався з драбини й, упавши з верхотури, переламав у двох місцях руку. Його доправили до шпиталю, у якому він помер за два тижні після травмування. У діагнозі стояло чітко – людини не стало через зараження крові. Історія доволі пересічна, але чомусь кожного разу, коли Любов Григорівна підходила до місця своєї роботи, не могла утриматись, аби не подивитись на ту яскраву зірку. І тоді довго стояв їй перед очима чоловік, який її розмальовував. Вона була знайома з тим чоловіком – художником-футуристом. Знайомство їхнє відбулось неопосередковано, під час виконання дружиною Кашкєзіна професійних обов’язків. Треба було розмалювати клуб, і саме той художник був обраний товаришкою Кашкєзіною для такої відповідальної справи. Перед тим як взяти під свою відповідальність художника, Люба перечитала його біографію і жахнулась. Картини його висіли в усіх галереях країни, а він перебивався із хліба на воду лиш за те, що нібито обізвав товариша Сталіна паскудою.
– Це не все, – шепотіли колеги по відділу, – він іще й малював різні малюночки, ну ви розумієте, що на тих малюночках зображав, – натякали чи то на еротику, чи то на шаржі.
Художник нагадував жінці, що вона працює не просто в адміністративній будівлі, а в будівлі з подвійним дном – у переносному сенсі. Хоча і в прямому також.
Цокольні