Загублений між війнами. Наталка Доляк
– ось основа основ правильного соціалістичного штибу життя. Без небайдужих громадян КАРЛАГ перетворився б у пустку. Невідомо, чи дочекався б бодай десятка справжніх ворогів. Небайдужий есересерівець добре зрозумів натяк вождя про ворогів, які зачаїлись десь поруч, він, небайдужий громадянин, змалечку приноровився вгадувати натяки вождів. Нюхав кожного – чи не ворог, бува, дивився в шпарину, чи не з ворогом, бува, хто спить, підслухував у слоїк, підставлений до стіни, – ану як у сварці хтось із подружжя та вверне яке вороже слівце.
Велика країна – мільйони людей. Половина з них – небайдужі, інша половина – вороги. У цій боротьбі найголовніше – вчасно опинитись у таборі небайдужих, аби не стати ворогом. «Пильність іще нікому не заважала», – наказувала мама синові, відправляючи його до школи. Чекала, що син принесе якусь звісточку про свого друга, вірніше про те, що батьки того друга говорять, коли їх ніби ніхто не чує.
– Але ж віє! Подібні буревії на початку весни вельми негативно впливають на ранні сорти буряків. Хоча для картоплі вони не страшні, – стиха бурмоче дідок-професор і намагається нахилити якнайнижче голову, аби той клятий чужий вітер не ліпив морозяні ляпаси по обличчю.
– Буран, Ілля Савич, – коротко констатує герой першої п’ятирічки. – Тут це справа звична. Степ.
– Звідкіля ж вам, Василю, знати, що це буран, а не, скажімо, заметіль чи, припустімо, хурделиця? – вкотре облизнувшись та ледь повернувши голову, сипло питає тенор.
– Разгаворчікі, мать вашу! – зовсім не страшно командує охоронець, закутаний поверх шапки якимось башликом, схожим на ті, що були на ворогах Червоної армії під час Громадянської війни.
– Погано їх тут екіпірують, – вставляє свого Юрій Якович Покос, коли охоронець іде вперед вздовж шереги, віддаляючись од тих, кому він оце наказав замовкнути.
Вітер гуде так, що розмову не чують навіть ті, що стоять трохи далі від цих п’ятьох. У п’ятірці – політв’язні, які знайшли спільну систему координат. Їхня спільна система – земля, на якій народились. Вони українці. Хтось відчуває себе більше українцем, хтось менше. Професор Ілля Савич Конюшаєв – етнічний росіянин, який народився в Сумській губернії й величає себе не інакше як потомком великих гетьманів. Бурлить у ньому козацька кров, навіть при тому, що, може, й краплі тієї козацької у цьому хирлявому тілі не знайдеш. Тенор Гнат Петрович Горлиця, якого одеські шанувальники оперного співу знали під псевдонімом, а той псевдонім Гнат допоки нікому не розкрив, кажучи: «Хто не відвідував Одеський оперний, навряд чи втямить, про кого мова». Василь Коліушко – отой герой першої п’ятирічки, родом із села Телепеньки десь на Вінниччині. Василь працював у різних куточках республіки, куди пошлють піднімати народне хазяйство, там він і з’являвся, і піднімав. І в степу піднімав, в українському – на Слобожанщині. Інженера Федора Яковича Прилуку, який зводив заводи, взяли в Києві, як і літератора Покоса. Оці й були ніби ті п’ять кунаків, такий