Загублений між війнами. Наталка Доляк
відправленням, як паротяг свистком сповістив про останню готовність, на пероні відбувся молебень. Бородатий піп окропив перші вагони, біля яких, власне, й колихалось з боку в бік людське юрбище. Жінки втирали заплакані обличчя мереживними хусточками, чоловіки потискали руки тим, хто входив до перших вагонів. Оскільки тифліському гурту волонтерів дістались місця в хвості потяга, хлопці залишились без обіймів, гарних слів та напуть. Виставившись із відчинених дверцят, здалеку спостерігали за урочистими проводами.
– Тю, а шо ж вони нас не проводжають? Я також хочу свою часточку слави. – Абрамов хотів був зістрибнути зі свого вагона та бігти до товпища, але штабс-капітан спинив його та мало не силою заволік у останній вагон.
– Нам не потрібен розголос. Там проводжають представників Червоного Хреста. Нехай потішаться.
Потяг не зміг зрушити від платформи вчасно, бо знервована та екзальтована людська маса штовхалась, кожен намагався підійти ближче до вагонів, у яких заховались змучені надмірною увагою червонохрестівці. Ті, що проводжали, хапали за руки лікарів, санітарів та сестер милосердя, якщо ті необачно виставляли їх у відчинені вікна. Бігли за потягом, допоки не скінчався перон, а той потяг усе не міг набрати швидкості. Одну даму середніх років якось ненароком зачепили, і вона полетіла шкереберть на колію. Потяг спинили. Допоки даму рятували, машиніст швидкісного потяга невесело констатував помічникові:
– Відставання від графіка – двадцять хвилин. За свою довгу трудову діяльність жодного разу не порушував графік.
Машиніст хвилювався, чекаючи слушного моменту врятувати потяг із обіймів знервованих громадян. Усі, включно із проводжаючими, відчули полегшення, коли поїзд, втомлено пихкаючи, вичовгав за територію вокзалу й завихляв хвостом, як риба, що втекла від рибалки, зірвавшись із гачка.
– Ця війна стає занадто популярною, – резюмував Покровський, і з ним дистанційно погодився машиніст поїзда, який дав протяжний гудок – сповістив: починається мандрівка до спокійної та розміреної Європи.
Тифліські волонтери розташувались на своїх полицях у доволі комфортабельному вагоні. У кожному купе розміщувалось по двоє подорожніх. Вікна на відміну від попередніх потягів оздоблювались будуарними фіранками з бордового оксамиту, а підлоги були встелені візерунчастими килимками. Люб’язні стюарти в чорних уніформах пропонували послуги.
– Панове, можете пройти до третього вагону, там ресторація, – повільно пояснювали, відчинивши двері купе.
– Дякую, у нас усе своє, – штабс-капітан давав зрозуміти, що не варто аж надто часто турбуватись через пасажирів трьох купе.
Група виявилась щедро забезпечена провіантом: закусками, вином, фруктами й цукерками – в такій кількості, що дорогою доводилось деякі продукти викидати, бо вони починали псуватись. Їдло було складене у кілька невеликих плетених кошиків і занесено до купе Покровського членами голландського комітету допомоги бурам. Командував завантаженням харчів, ще до відправлення