Загублений між війнами. Наталка Доляк
пропустити щось важливе дорогою. Допоки було ще не темно, стежив за зміною ландшафтів за вікном. А як звечоріло, лежав горілиць та прислухався до стуку коліс. Без зупинок залишили позаду Мюнхен, живописний австрійський Інсбрук, переїхали через Бренерівський перевал. Вночі Покос підвівся, вийшов у коридор, дізнався від Стюарта, що вони вже в Італії. Із завмиранням у серці стрічав і проводжав Верону, а за нею Мілан. Прикладав до вікна долоню, ніби торкаючись цих уславлених північноіталійських міст. На світанку зміг побачити Флоренцію. Милувався баштою Палаццо Веккіо, що виринала з рожевої світанкової імли. Інших волонтерів не хвилювали архітектурні принади чужих міст, вони спокійно спали, насолоджуючись розміреним похитуванням. Почали потягатись лиш незадовго до кінцевої станції, якою був Рим.
Рим справив на Юрія дивне враження – він йому не сподобався. Занадто гучно, занадто велелюдно, як на великому базарі, але не отому кавказькому, а якомусь циганському. Безліч брудних жебраків, крикливих жінок, писклявих та в’юнких дітей. Між цією публікою годі було спокійно пройти, особливо з чималим багажем. До волонтерів чіплялись люди: одні хотіли помогти за невелику платню, інші показували свої скалічені руки чи ноги й вимагали дати милостиню. Надокучливих жебраків щохвилини ганяли італійські поліцейські – такі ж крикливі. Усі в цьому місті махали руками, щосекунди хрестились на католицький манер, звідусіль чулись прокльони, перемішані з церковними піснями.
– Зараз голова відлетить, – поскаржився Юрій.
– Навіть мені недобре робиться, – погодився з ним Абрамов.
Опівдні добровольці встигли пересісти на інший потяг, який до ночі відтранспортував їх до портового Неаполя. Швиденько вистрибнути з потяга волонтерам не вдалось, бо ж вони мали завантажити окрім своїх речей ще й ті, якими обросли під час мандрівки Європою. Багато часу витратили на те, аби домовитись із хазяїном фаетона щодо плати. Витративши на все про все понад три години, добровольці помчали до порту на двох невеликих візках – у одному люди, в іншому багаж.
– Швидше, швидше, – просив штабс-капітан їздового й позирав на годинник.
Вони могли запізнитись, і тоді довелося б чекати на інший пароплав чи не два тижні. Але не запізнились, про що, вірогідно, їм і докладав їздовий, жестикулюючи двома руками. Не обов’язково було знати італійську мову – адже мешканці цієї держави могли запросто все пояснити за допомогою цілої низки різноманітних рухів руками.
У порту заклично гуділи пароплави й манливо плюскотало Середземне море. На них чекав пароплав німецько-південноафриканської лінії, на борту якого німецькими літерами було виведено назву. Називався корабель «Канцлер», і офіційно він тримав курс із Амстердама до Бейри. У порту відправлення на судно було завантажено чималий вантаж потрібних бурам речей – від медикаментів та сухого провіанту до контрабандної зброї. По широкому трапу з «Канцлера», мов комашня з мурашника, дріботіли пасажири, тримаючи потрібну згідно з нормами безпеки дистанцію. Дорідні матрони й тонкошиї батьки