Записки в узголів’ї. Сей-шьонаґон
Рукава кімоно звисали аж до завіси, і було видно їх край.
А тим часом у сусідній кімнаті було чути тупіт куродо, оскільки там уже готувалися до обіду. Звідти весь час доносилися голоси: «Ану з дороги!»
Це був чудовий весняний сонячний день. Коли прислуга принесла останні підноси, було оголошено, що обід готовий. Тоді імператор вийшов із головних дверей, а дайнаґон його супроводжував, після чого повернувся на те ж місце, де якраз виднілася красива сакура. Потім імператриця відхилила завісу і з’явилася на порозі. Дайнаґон повільно продекламував:
Сонце і Місяць
Змінять свій лик,
Та незмінним залишиться він
На горі Мімуро…
Тоді я подумала: «Як гарно сказано. Нехай же і справді не змінюється цей прекрасний образ». Справді, я хотіла, щоб цей момент тривав вічно, така прекрасна була імператриця.
У цей час не встигли слуги прибрати підноси, як імператор уже повернувся з-за столу. Імператриця наказала: «Розтерти туш». Проте я постійно задивлялася на високого рангу осіб, а тому все ніяк не могла розтерти туш. Імператриця склала білий аркуш і наказала:
– Нехай кожна з вас напише будь-який стародавній вірш-танка,[34] перший, який згадаєте.
Я запитала у дайнаґона, який сидів позаду:
– Що мені робити?
– Пишіть, пишіть. Чоловікам не личить радити жінкам у такій справі.
Тоді імператриця простягла нам свою тушечницю і поквапила:
– Пишіть, пишіть швидше – перше, що згадаєте, хоч би і Нанівадзу.[35]
Чому ж ми всі так засоромилися, усі як одна почервоніли?
Написавши всього декілька танка про весну, про квіти, старші дами передали мені тушечницю зі словами «тут пишіть», і тоді я написала наступне:
Минають роки,
Минають літа,
Та й я вже немолода.
Проте на квітку весняну погляну —
І всі печалі відразу тануть.
У танка я замінила останню частину:
Проте на тебе лише погляну —
І всі печалі відразу тануть.
– Я таким чином хотів перевірити на кмітливість кожну з вас, – сказав імператор і додав: – Адже колись імператор Ен’ю[36] також наказав своїм підлеглим: «Напишіть у цьому зошиті по одній пісні». Багато хто зовсім не хотів писати, шукали відмовки, проте імператор сказав: «Мені все одно, який у вас почерк, або чи відповідає пісня порі року». І всі взялися писати. До речі, серед підлеглих знаходився наш канцлер, тоді він ще був чюджьо третього рангу. І він написав:
Як хвилі морські
В Ідзумо
Набігають на берег щомиті,
Так і думи мої
Лиш до тебе, кохана, линуть!
Але він замінив останні рядки:
Так і думи мої,
Лиш до тебе, володарю, линуть!
І його за це дуже похвалили.
Коли імператор розповів цю історію, у мене раптом через хвилювання виступив піт. «Молоді дами, напевно, не змогли написати так, як я. Навіть ті, які