Чорне Сонце (збірник). Василь Шкляр
голос нашого чотового Гризла (от хто взяв собі позивний із розумом – за прізвищем холодноярського отамана Семена Гризла). Чотовий дав команду на збірку.
Той день минув щасливо для всіх азовців. У нас не було навіть трьохсотих, і Сіроманець сказав, що, може, це завдяки тій берегині, що якимось дивом опинилася в нашому секторі. Цей Сіроманець мені подобався дедалі більше: по-перше, з його слів виходило, що скіф’янка сама опинилася на тому подвір’ї, а не притягнув її туди якийсь фермер-хапуга, а по-друге, Сіроманець уже засвоїв навіть таке слівце, як берегиня. Логічно: якщо вберегла, то берегиня.
Уже на базі я дізнався, що в 23-й бригаді, яка того дня співдіяла з нами, загинуло двоє. Один із них, дев’ятнадцятирічний хлопчина, навіть не встиг узяти собі позивний. Його називали Вовчик.
2
Жоден добровольчий батальйон не має такої розкішної бази, як наша. Це колишня дача президента-втікача, яку він змостив собі, ще як був губернатором Донеччини, а згодом, коли оселився в Межигір’ї, передав ці володіння своєму старшому синові – Стоматологу.
Маєток лежить на березі Азовського моря в селищі Урзуф, яке раніше належало до курортної зони, а тепер опинилося в зоні АТО, як називають четверту російсько-українську війну брехливі політики та шанувальники чорного гумору. Торік у квітні найманці Стоматолога почали тут збирати всіляку сепаратистську сволоту, запасатися зброєю, а вже 26 травня ми, будучи ще чорними чоловічками, без особливих зусиль захопили маєток для власних потреб. Тоді ходило багато чуток про чорних чоловічків, котрі невідь-звідкіля з’явилися на Донбасі. Чорне завжди більш загадкове і небезпечне, ніж зелене чи синє, – чорні запорожці, чорні прапори, чорні клобуки… А вся штука була в тому, що ми, не маючи військового обмундирування, зодяглися в дешеві чорні роби цивільних охоронців без будь-яких розпізнавальних знаків.
Ще більше тоді говорили про величезний арсенал зброї та неймовірну суму грошей, що начебто ми захопили на цій латифундії, але то були перебільшення. Маєток виявився відносно скромним, тут не було й тіні межигірського блиску й пишноти, своїми корпусами, флігелями та іншими прибудовами ця резиденція радше нагадувала посередній радянський санаторій. Навіть меблі тут були дешеві, такі собі шафи-стільці, хіба що подекуди в холах стояли м’які крісла. Воно й зрозуміло: колишній господар та його чада давно втратили інтерес до Урзуфу як зони свого відпочинку чи оздоровлення. Якщо тут і були колись предмети надмірної розкоші, то вони щезли безслідно, як золотий батон з Межигір’я, що давно перетворився на міф.
Але нас, чорних чоловічків, така база цілком задовольняла, хоча й не було там місця для комфортного спання всьому батальйону, тому деякі приміщення ми облаштували під касарні. Щоб надати цій обителі людського вигляду, я розписав її вхідну браму (псевдо Маляр зобов’язувало) на свій смак – посередині зобразив емблему «Азову» з латинської, власне староукраїнської літери «N», яку посередині перетинає впоперек літера «І» – ідея нації, – а по обидва боки емблеми намалював двох козаків у червоних жупанах a la Базилевич, котрий так