Чорне Сонце (збірник). Василь Шкляр
втекли від жінок, та під ту місячну хвилю нас менше за все цікавило, чи забуде нас хто, чи ні, ми поривалися вперед, ми знали, на що і за що йдемо, але мені сподобалося, що комбат не говорив про Україну, не говорив про святий обов’язок, а тільки так, коротко: раптом що – ніхто не буде забутий.
Від «раптом що» Бог милував, ми очистили місто малою кров’ю, трьох бійців поранило, один трьохсотий був дуже тяжкий, але хто і якими дозами може виміряти більшу чи меншу кров?
Хто і чим зміряє те почуття чи бодай знайде йому адекватну назву, коли ти звільняєш місто від бандитського кодла, а мирні жителі показують тобі дулі, сиплють услід прокльони чи – бачив я і таке – виставляють з вікна голе озаддя? Потім мені навіть приснилося, що я стріляю в ту паскудну вітрину з підствольника, голова відлітає, а срака залишається на місці, ніби живе сама по собі, живе своїм окремішнім срачиним життям і власним срачиним розумом.
Але, крім таких кошмарів, мене іноді навідували й добрі сни. Останнім часом навіть являлася ночами та жінка-скіф’янка, може, тому, що після зустрічі з нею на фермерському дворищі вона не йшла мені з думки. Її загадкове обличчя, руки, складені внизу живота, ні-ні та й зринали перед моїми очима. Я спіймав себе на тому, що думаю про скіф’янку як про живу істоту, і чомусь був певен, що й вона мене пам’ятає. Бо в мої сновидіння вона завжди являлася під таку хвилину, що скажи комусь – не повірить.
Стояли ми знов-таки трійкою на дальньому блокпості, що ближче до передової, – ми такі блокпости називаємо гніздами, – і сталася там пригода, про яку соромно було б навіть згадати, якби не та дивовижа. Соромно тому, що ми, як останні лінюхи, порушили порядок несення варти, коли вночі один боєць спить, а двоє чатують. Тієї ночі ми чомусь вирішили, що можна спробувати навпаки: двоє спатимуть, один пильнуватиме.
Гніздо наше стояло на ґрунтовій дорозі під ріденькою лісосмугою. По один бік – акацієва посадка, по другий – поле, скільки око сягає. Довкола все спокійно, ніч тиха, зоряна, але безмісячна. Віднедавна я часто приглядався до місяця, мені здавалося, що від цього козака багато чого залежить.
– Давай, Маляре, – сказав Єгер, – ми з Сіроманцем передрімаємо, потім я тебе підміню.
– Добре, – кажу.
Вони вмостилися спати, а мені раптом щось темне торкнулося серця. Буває так – ні сіло ні впало накотиться безпричинна тривога. Пригадалося навіть, як ті козаки – Шевчик і хто там іще – так загралися в карти на чатах, що пропустили турків на Січ. Я думав про всяку всячину, а мене пробирав дедалі гостріший неспокій. Проте це була не та схвильованість, яка не дає заснути, це була підступна тривога, яка, навпаки, враз відступивши, кидає тебе в сон. Принаймні так сталося зі мною, коли я сидів, зіпершись спиною на загороджувальну бетонну балку, й не зоглядівся, як задрімав. Не знаю, скільки тривав мій сон, – може, годину, може, кілька хвилин, та раптом я побачив скіф’янку, побачив її кам’яне обличчя, яке взялося тріщинами, а на тому місці, де мав би бути у неї рот,