Гордієві жінки. Жанна Куява
вкотре заспівала. На власну музику поклала вірш «Ода макові»,[34] що його вивчила напам’ять, читаючи кілька разів іще матері. Він їй вирізнився з-поміж інших, палко-багрових на колір текстів, ледь-ледь червонавим сумом, тож, виспівавши цілий ранок, не перестала мугикати й зараз.
Сестра Лія була на роботі. А вона вийшла до річки, аби поспостерігати за течією. Іноді Мія зауважувала всілякі природні красоти в русі й творила під них музику. Так, ніби саме водяне колихання, листопадовий поспіх або пташиний танець накочували на її слух цілі клубки оригінальних мотивів. Мія любила все, що рухається, бо й сама була меткою та вертлявою.
Допіру, притупуючи каблуками, муркочучи та стенаючи ритмічно тендітними плечима, дала волю думкам: «Якби сталося так, течіє, щоб і мені, як тобі, мчати невідомо куди, не зупиняючись і нічим дорогою не переймаючись, – до річки звернулася. – Якби то так, течіє, щоб ніколи нікуди не прийти, ніде не затримуватися, ні на що не спокушатися, – підійшла до самого берега. – Ти, коли дощ, в унісон ляскотиш, коли сніг, хочеш спиш, хочеш струмком клекотиш, – і я хочу такої волі… Коли сонце, тобі не парко, коли холод, тобі до нього байдуже, не залежиш ні від чого, живеш на повну, хай там що і хай там як, і я так хочу».
Мія розкинула руки вшир, скидаючись на якусь кіношну чаклунку, бо вбрана була в довгий, аж до п’ят, шкіряний чорний плащ. Руді кучері обпали на лискучі наплічники, очі заграли волошковим блиском – ніби й справді зобразила на чиєсь прохання вродливу шкодливу віщунку.
– Якби й мені так, як вітру, – раптом мовила вголос. – Якби так, щоб як він – бути скрізь і ніде, бути тут – і вже там, – знову махнула вшир руками.
– Жити без дому, без хати? – втрутився зненацька чужий голос.
Мія здригнулася, але не обернулася. Хоч і наполохалася, але відповіла рівно:
– Щоб усе – і за хату, й за дім! – глянула на мить убік, запримітила ліворуч статний силует.
– Дивні бажання як для дівчини, – сказав незнайомець. – Хіба не дому вона шукає, не сімейного гнізда? – знову мовив питально до Мії.
Вона ж урешті зблиснула на нього хитрим оком, шпурнула наведеними на повіках стрілами, відтак голосно зареготала. Сміх її був глибоким і звабливим. Таємничим. Навіть відьомським.
Біля неї невідь-звідки появився чорнявий красень.
На якусь мить дівчині захотілося повірити в те, що це – її колишній сусід-хлопчина, котрий жив удвох із матір’ю в «триквартирнику», старший на років три Айдер, «культурний», «вихований» хлопчик із її дитинства, з яким вона зрідка компанувалася, влаштовуючи стрибки у воду з тамтого берега річки, лазила по деревах, ганяла у футбол. Але ті ігри тривали лічені хвилини: дід Гордій, чи правильніше, Гордій Васильович, не дозволяв своїм внучкам-школяркам «мати діло» з хлопцями – ні розмовляти довше, «як положено», ні загравати з ними, ні сміятися до них, ні стрибати у воду чи забиратися на дерева.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив
«Ода макові» – вірш полтавської поетки Наталії Баклай.