Гордієві жінки. Жанна Куява
любисток, волошки і мак… Павлусь переповів, шо йому мати сказала, мол, вінок із живих квіток захищає дівчину від злого ока, а ще – коли дівчина має його на голові, то володіє чарами.
Мені тих чарів не треба було. Бо й так, що треба для щастя, я мала.
Тільки за мамою і сестрою скучала. Але вони живі-здорові – знала. І це мене заспокоювало.
Як ішли ми додому, вийшла з хати Варця Гапониха. Помахала нам, покривилася, бо на голові моїй вінок забачила, поклекотала щось до нас по-індичому (ніхто її не розумів через оту її вроджену «вовчу пащу»), та й сховалася за дверними шторами…
Жаліла я її завсіди. Ще й мати не пускала її по маки до річки… Бідна та Варка. Невільна.
А може, я неправду кажу. Не знаю.
Поживу-побачу.
Пишу се в літі 1966 року.
Хай би колись прочитала Марія.
А я – Надія.
На сім крапка.
Поки.
Розділ ІІ
Волелюбний сусіда
1
Лія відчинила дверцята шафи, намірившись помістити туди вішак із речами, що їх вдягала цього недільного дня. Перебирала думки про Софію (і що таке приховує сестра у своїх зажурених очах?), але більше не йшла їй із голови дивна жінка, яку сьогодні побачила здалеку.
Вони з Мією проводжали Софію з Семеном, за ворітьми розпрощалися. Мія пострибала стежкою до хати, а Лія рушила до річки, захотіла роздивитися захід сонця: з кожним днем він змінювався, ставав усе менш тепло-колірним та безхмарним. І тоді, як спинилася біля ясена, запримітила: там, де зранку побачила фотографа, нині стояла якась жінка й махала до неї рукою. Але назустріч не пішла. Побоялася, певно. Вона була невеличка, опецькувата, вдягнена в куцу, до колін, плащовку,[33] у бордовій квітастій хустці і, що найбільше вразило Лію, з вінком на голові. Згодом дивачка зняла його й затрясла над собою, волаючи щось невиразне.
Лія злякалася. Чи не вперше за останні роки свого тихого й самотнього хутірського життя дівчині стало не по собі.
Якби хоч чути, що вона кричить!
Але нічого не розібрати.
Якби бодай слово виразне піймати!
А – жодного.
Лія поспішила додому, замкнулася в кімнаті й стала роздумувати, чи не завітала, бува, до їхнього селища сама Варця Гапониха – самітниця з «вовчою пащею» – з материних записів, що їх якраз сьогодні прочитали. Все те мало скидалося на правду, але чулася так, ніби повідана Софією історія із записника постала перед Лією наяву.
Й ото тільки-но надумала Лія вішати в шафу одежу, як хряпнули долу ті лахи з рук – за стіною зчинилось незвичне.
Сварка.
У сусідній квартирі, котру сестри називали за прізвищем давніх сусідів Олещуківською, хтось закричав.
Лія ще вчора почула, що хтось із сусідів з’явився. Цілими місяцями не було нікого, зрідка хтось навідувався на день-два: то якісь далекі родичі колишніх мешканців, то якісь їхні друзі. Сестри навіть подумували-мріяли були, що колись зможуть увесь будинок викупити й до ладу довести, бо «корінні» жильці давно цей дім покинули й забули.
Через
Плащовка – куртка, схожа на піджак до колін, пошита з матеріалу для плаща.