Гордієві жінки. Жанна Куява
з дідом: покрутить ся буча і стихне, як покійника похоронять.
Але тогді крутило до самого вечора. Ще й уночі. Тільки на ранок успокоїлося.
Ми з дідом у хатині повсякчас були. Аж незвично було, що дідо вдень лежить. А він лежав. З Євангєллю і в окулярах.
А тогді, як ото тільки почало дощити, ще вдень, коло дванадцяти, дідо засміявся:
– Шо, знов по мак із Павлусем на вигун ходила?
– Ну, – не збрехала я. Хоч застидалася.
– Ше років із три, та й поженитеся, – сказав дід.
– Вже мона буде? – я розчервонілася. Думала, у п’ятнадцять літ замуж мене ше не пустить.
– Як по науку в город їхати не схоч, то підеш замуж. Бо тиї, шо по науку в місто їдуть, тиї замуж в пітнадціть не йдуть. А тиї, шо городами їдними живуть, ще з-пуд стола полоти буряки з морквою йдуть, і гинчого життє не знають-не бачили й знати-бачити не хочуть, то тиї йдуть.
– А ви-те як хочете, діду? – спитала я.
– А ти сама як хоч? – подививсь на мене.
– Ше не знаю, – сказала я.
– Ну, то за два роки взнаєш, – рішив дід.
І ще таке сказав:
– Але замуж тре’ йти по любови, коли найдужче кличуть і найбільш хочеться. Бо юна любов – то як свіжий буханець. Вийняв із печі і з’їсти хочеться… З’їв – і ситий цілий день. На завтра сей хліб – уже другий. Їси, бо свіжого нема… Так і любов: кожна друга менш жадана і менш нею ситишся, ніж першою. Тому за першу любов найлучче замуж йти.
Дідо бачив: я Павлуся любила…
…як і свіжий хліб.
І замуж тільки за Павлуся вийти хтіла…
Тогді дідові я таке відказала:
– Я би хтіла і розумом багатіти, і душею не бідніти. Бо в наших людей чось[24] так рідко виходить.
– Хай у тебе вийде, – побажав мені дід.
– Діду, генде Варці Гапонисі, майже меї[25] однолітці, мати Євка не дає маки на вигоні збирати…
– Їхнє діло, – відказав дід.
– Ви мені того не забороняєте…
– Шо в цім пустого?
– Я даже з Павлусем на вигун ходжу, і ви не бороните, – я дальше свеми[26] думками ділилася.
– Не в любові зло, а в неволі, – видав дід.
– Ви, діду, як вітер із моїх думок, – зізналася я.
– То – який? – спитав він.
– Ви колись мені казали, шо люди вітер пояснюють так: на чотирьох сторонах світу стоять чотири великих чоловіки з довгими вусами й міцними губами і постійно дують один на одного. Якщо котрийсь із цих велетнів дме сильніше за гинчих,[27] то з того боку й буває вітер…
– Ше кажуть, шо вітер – то чоловік із великими вусами, прикований за руки й ноги до скелі великими ланцюгами. То коли поривчасто надворі дме, то так той чоловічисько крепко дихає, бо пут позбутися хоче…
– Бо нікому не добре в путах, – мовила я на те.
– Тому й біда велика від неволі, як буває од сердитого сильного вітру, – відказав дід.
А перегодя спитав, кумедно так, хитро з окулярів зирячи:
– Ти ж не віриш в сі казки?
– Нє, – правду сказала
Чось – чогось.
Меї – моїй.
Свеми – своїми.
Гинчий – інший.