Гордієві жінки. Жанна Куява
й діда. Не мали іншого, то любили, якого мали. Бо, як часто тепер повторювала Лія, свій, рідний, а отже, любимий. Як до нього по-іншому ставитися? Треба ж когось у житті та й любити.
І ще одна причина такої прихильності до матері-зозулі була в дівчат. Це – розповіді про неї. І баба Устя, і найстарша Софія вміли так переповісти все, що знали про таємничу Марію, з таким захватом те зробити, що в близнючок і сумнівів не виникало – захоплюватися жінкою, яка чомусь не живе з ними й бачить раз у п’ятилітку, чи, може, ненавидіти. Все, що треба було знати малим про неньку, вони знали. На цім і крапка. Головне, що мама є. І вона їх, певна річ, любить.
Так мати Марія і жила з дітьми – у їхніх думках та серцях. Не треба й поруч бути.
Ну, а оцього баба Устя внучкам не розказувала, вони самі дійшли й збагнули, що простакуватістю Марія не вирізнялася, маючи гарну вроду й успішну співочу кар’єру, заміж, як більшість із її колежанок і як належало, не поспішала, хоч пребагато разів кликали її туди завидні женихи.
Хто є батьком дівчаток – одній Марії було відомо. Про нього мовчала вона, про нього не знав ніхто.
«Дивачка», – так називали Марію знайомі. Але то її не обходило. Просто не подобалося Марії жити як усі. Змиритися з життям, яке спостерігала навколо, не мала бажання, тож творила власний світ, у якому почувалася комфортно. Оголосила, так би мовити, реальності війну. Крутила життям, як їй серце веліло, і докрутилася…
Тільки…
То так збоку думається.
Насправді зазвичай інакше.
Довідавшись про невиліковну хворобу, Марія нарешті приїхала в батьківську хату. Була мовчазною, як підступна біда, відчуженою, малопояснимою. Захованою в себе, ніби в мушлю. «Як уродилася гобеленом, так ним і вмерти зібралася», – сказав би хтось менш совісний, та не було таких довкола.
Проте одного дня запросила Марія до себе в кімнату доньок. Дівчата якраз із весняного Криму вернулися, себто близнючки мали по п’ятнадцять, Софія – двадцять сім.
– Софіє, – ворушила вустами знеможена жінка, – проситиму, щоб ти не просто була мудрою і терпимою. Не оцінять того всі. Прошу, щоб про себе не забувала думати, для власної вигоди своїм розумом користалася, – мовила незрозуміле. – Чуєш?
– Чую, – тихо відповіла Софія.
– Ліє, – перевела погляд на другу доньку. – Ти, коли заміж вийдеш і чоловік не шануватиме, за діток, яких йому народиш, не цінуватиме, не терпи, чуєш?
– Чую, – послухалася більша[12] з близнючок.
– Міє, – дивилася тепер на найменшу дитину, – загадковості своєї не втрачай, тільки в деяких, вельми особливих випадках старайся відкриватися. Ти сама той момент уловиш, коли треба буде привідкрити душу. Але не показуйся наскрізь нікому, чуєш?
– Чую, – відказала й найменша.
– Справжність – приваблива, але не завжди виправдана, – додала недужа Марія.
Доньки заслухалися нею уважно. Хоча більше зчудувалися. Нарешті вони біля матері так близько. Але навіщо прикипати до неї всім
Більша –