Гордієві жінки. Жанна Куява
батько-багач покарав доньку: звелів не ходити в степ. Затужила вона. Просили їсти – не йшла. Хіба плакала, коли чула пісню коханого… Наостанку попросила, щоб поховали її в степу серед запашних трав. Очі її кapі висохли з горя й сліз уже не мали. Так і померла в журбі зі словами кохання на вустах.
А в степу припав вівчар до коханої, поцілував від душі, на руки схопив і поніс тими місцями, де вони кохалися. Зранене його серце взялося стікати кров’ю, кожен кривавий слід палав за ним вогняними барвами. Зачервоніло довкола по долині… І виросли по тих слідах червоні маки.
Там, де колись буяв розлогий степ, тепер долина червоних маків».[16]
У кімнаті запала тиша.
Марія прикрила очі, тереблячи кволими пальцями цвітне простирадло.
Дівчата й собі не сміли мовити ні слова – очікували, що далі звелить ненька. Хоча навіщо всі ці читання, вони не розуміли.
– Софіє, знову ти почитай, – урешті заговорила хвора. – Тільки дещо інше, – додала трохи бадьоріше.
– А ви не втомилися слухати? – перепитала найстарша з доньок.
– Ні, це мені навпаки помагає, – відповіла на те Марія, зауваживши, що досі ніхто з дівчат так і не назвав її матір’ю.
– То що читати?
– П’ята шафка, п’ята полиця, п’ята книжка, п’ята сторінка.
– «Ми найчастіше уявляємо мак із червоною чи білою квіткою, – читала Софія. – Та серед Гімалайських гір протягом трьох тижнів цвіте голубий мак… На півночі нашої планети цвітуть жовті полярні маки. За коротке літо вони не встигають відцвісти, тому часто їхні квітки можна побачити в льодяному панцирі. Треба мати велике бажання жити, щоб цвісти навіть під кригою»,[17] – завершила.
– Міє, – Марія зненацька занервувала, з її горла виривалися хрипи, а через напруження вени на руках посинішали. – У шкатулці, тій, що стоїть на серванті, є два ключі, візьми їх, більшим одчини шухляду в столі, другим – верхній столик[18]… Там лежить зошит у чорній обгортці. На ньому білими буквами наклеєний напис: «Для Марії», – попри хворобу ця жінка вражала доброю пам’яттю. – Візьми його, – попросила, – і хай Лія прочитає мені звідтам, – закашлялася, – хай прочитає найперше оповідання. Здається, «Дідо Вітер» воно називається… Вони там усі від руки написані, може, не дуже розбірливо, – уточнила, – але хочу, щоб ви мені його прочитали.
– Добре, – скорилася наймолодша з доньок. Мія знала, що її незугарне читання багато кого не влаштовувало ще з дитинства.
Тим часом сестра-близнючка Лія вкотре взялася читати виразно, мов була диктором на телебаченні. Саме телеведучою вона потайки мріяла стати, та не судилося. До того ж, почувши материні «передбачення» та напучування щодо її сімейства й материнства, вирішила одне: тільки-но трапиться їй заміж, то присвятить себе сім’ї та дітям.
Зошит, який узяла в руки, був старим і пошарпаним. Почерк, котрий старалася розбирати, був схожий на дитячий – нерівний, закарлючений. «Як материні руді завитки», – аж пурхнула нізвідкіль думка.
Лія виразно прочитала:
Із книжки «Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської», Тернопіль: «Джура», 2007.
Із уроку Тетяни Балагури.
Столик –