Соло для Соломії. Володимир Лис
Став схожим на розгубленого хлопчака. Щось намагався збагнути. Хоча суть сказаного була очевидною.
– Отпустіт? Юде?
– Вона не юдейка. То ім’я таке. Пане…
Він скривився, мов з’їв дику грушку.
– Ставайт…
Соломійка зрозуміла – їй дозволяють підвестися.
Вони стояли одне проти одного. Мовчали.
Соломійка бачила – в Руфининих очах зблиснула надія.
Німець про щось думав. Міркував.
– Отпустійт? Зовісєм?
– Пане солдат, ми вам яєць привеземо, і сала, і молока, і курочку, – спромоглася на слово Руфина. – Дві. Скільки схочете.
– Яйка? Млєко? Курйочка…
Видно було – він вагається. Думає і вирішує. Зрештою обвів поглядом обох. Зупинив очі на Соломійці. Посміхнувся.
– Найн. Нє курйочка… Другой курйочка…
Ткнув пальцем у Соломійчині груди, тоді взяв пальцями за підборіддя.
– Ду бін майн курйочка[21]… Майн лібе медхен[22]… Мі будєш дьєлай любофф… Ґут ґешефт?[23]
Соломійка похолола. Задерев’яніла. Бо збагнула, що пропонує цей німець, що годився їй у батьки. Який такий ґешефт.
Руфина вхопила її за руку, благально заглянула в очі.
– Соломочко…
Соломійка зирнула на неї, в очі, затуманені слізьми.
– Ти хочеш, щоб я…
– Соломочко, – Руфина схопила її руку і зашептала, мов у гарячці. – Я… Я не знаю… Я…
Німець стояв і вже відверто широко посміхався. Йому було цікаво, чим все закінчиться. Зрештою направив автомата на Руфину.
– Шпацірен. Шнель.[24] Млєко, яйка – найн. Курйочка – найн.
– Господи, – зойкнула Руфина.
– Пане, – зойкнула й Соломійка.
Німець ткнув її автоматом.
– Ду – век. Ауфідерзеєн, майн лібе[25]… ньєкурйочка. Ну? Варум штеєн?[26]
Соломійка зробила порух в один бік, потім в другий. Видихнула:
– Я згодна.
– Вас?[27]
Певно, й він був ошелешений. Чи не зрозумів.
– Я згодна піти з вами, – сказала просто, хоч слова крижаніли на льоту, Соломійка.
3
Вони йдуть поруч. Німець знову закинув автомата на плече. Десь там, за їхніми спинами, даленіє Руфина.
Соломійці морозно і страшно. І того, що з нею станеться, страшно так, що холодніє все тіло, а внизу, вона вже відчуває, як по нозі до її лона повзе велика рапата жаба. А може, й змія. Її несила скинути, позбутись. Що робити? Сказати, що вона передумала? Хай німець її уб’є, як мав убити Руфину? Ци заведе в те гетто? Вона боїться, али більше, ніж того, що станеться, боїться того, що буде потім. Неслави. Руфина, певно ж, не скаже, як вона її порятувала. І чому порятувала дівчину, яка завдала їй стільки прикрощів у цему житті? Пожаліла? Щось інше, думає Соломійка. Так, щось інше покликало за Руфиною і німцем. Не годна сказати – що. Порив. Жаль. Блискавка. Все було й наче не було. Али ж ни на смерть, виходить, вона пішла.
Руфина не скаже нікому, али вона, вона сама мусить сказати. Петрусеві
Ти будеш моєю…
Моєю любою дівчинкою
Гарна угода
Рухайся, швидко
Ти – геть. До побачення, моя люба
Чому стоїш?
Що?