Соло для Соломії. Володимир Лис
ім’я. Певно, та Саломея, що прагнула отримати голову Йоханаана, була не така вродлива. Шкода, що він не Йоханаан, не Йоган. Була б вивернута геть біблейська картинка.
«Чорт!» – мало не скрикує.
У ногу в чоботі врізається цвяшок. Таж він його забивав. Ні, то в іншому місці. Висунувся в такий момент, коли він ось-ось отримає насолоду.
Цікаво, чи вона незаймана? Швидше всього – так. Його Грета не була незайманою. Але що з того? Грета пише, що їхня донька Марлен погулює з солдатами, напиши їй щось. Кляті тилові щурі, у той час, як він і такі, як він, здобувають перемогу для фюрера й Німеччини на цьому проклятому Сході, вони там жирують, лапають молоденьких дівчат, а найгірше – його рідну Марлен, названу так на честь знаменитої Марлен Дітріх, улюбленої акторки фюрера. Втім, тоді, коли народилася донька Марлен, богиня Марлен була ще зовсім молоденькою і не такою знаменитою. До того ж, Марлен, якщо по правді, звали тітку Грети, котра обіцяла за ім’я заповісти їм десять тисяч марок. Тітка померла рік тому й безсовісно їх обдурила. Бо, бачте, їй не сподобалось, що Грета десь там сказала, начеб доньку назвали на честь улюбленої актриси фюрера, а не тітки. Якби тітка не померла, на неї варто було донести. Хоча б за недодані п’ять тисяч, ціна яких тепер зовсім інша, ніж сімнадцять років тому.
Марлен він, звісно, написав гнівного листа. У відповідь отримав аркуш паперу з єдиним реченням: «Коли повернешся, любий таточку, розпитай нашу матусю, як вона тебе вірно чекала».
Ідіотизм!.. Звісно, він не святий.
Але вона, Грета! Дружина солдата!
Ще раз – ідіотизм. Він фронтовик, доблесний солдат фюрера, який вже пролив за нього кров. А вона – дружина солдата!
Втім, якщо направду – він теж тиловик. Йому пощастило, що після легкого поранення й доволі легкого обмороження під російським містом з дивною назвою Тула його направили в це тихе, богом забуте містечко. Де недавно мешкали євреї і жодного партизана.
Любомел. Чорт, про що він думає?
Несподівано він шарпає Соломійку за руку.
– Майн наме іст Ганс.[30]
– Що?
– Ганс-Йоахім, – навіщось уточнює він.
Соломійка розуміє – це його ім’я. Сказати своє? Але вона вже сказала, назвалася.
До того йшла і подумки прощалася – з татом, мамою, Васильком, Тарасиком, бабусею, їдною й другою, дідусем. З селом своїм. Дівчатами. Петрусем і Павликом. Навіть джмелями. Хоча неї вже й не називають сестрою джмелів. Навіть брат, Василько. Бо виросла, дівка на виданні, мона сказати. Од Тараса останнє письмо було десь за місяць перед війною. Авжеж, на весняного Миколая. У листі брат прислав якусь тамтешню засохлу квіточку. Як вона зветься, Тарас і сам не знав, али вона йому сподобалася. Писав, що в степу вирвав, на учєніях. Бабуся порадили помаленьку намочити квітку в холодній воді, мовляв, запахне. І квітка справді запахла – дивно й терпко, наче вдихнула краплю вина, чимось приправленого, якоюсь травою. На джмелівку їхню ще був схожий запах.
– Дєкую, Тарасику, – шепоче тепер Соломійка. – Спаси Біг тебе. Може, не одправлять на той хронт.
Вона
Моє ім’я – Ганс