.
найменшого хлопчика, Станіслава-Ксав'є, в її кімнату.
У пані де Реналь властива жінкам вразливість була надзвичайно загострена. Вона вже уявляла собі гидкого, грубого, розпатланого суб'єкта, якому дозволяється лаяти її дітей тільки тому, що він знає латинь, і через цю варварську мову він ще й шмагатиме її синів.
VI. Клопіт
Non so piu cosa son, Cosa faccio.[14]
Пані де Реналь саме виходила через скляні двері вітальні в сад з тією жвавістю і грацією, що були їй властиві в ті хвилини, коли ніхто на неї не дивився; в цю мить вона помітила біля входу молодого селянина, ще майже хлопчика, дуже блідого й заплаканого. Він був у чистій білій сорочці, а під пахвою тримав чистеньку курточку з лілового ратину.
Обличчя селянського хлопця було таке біле, очі такі ніжні, що в трохи романтичній уяві пані де Реналь спочатку виникла думка, чи це, бува, не переодягнена дівчина, яка прийшла про щось просити мера. Їй стало жаль нещасної, що стояла біля вхідних дверей, очевидно, не наважуючись підняти руку до дзвоника. Пані де Реналь попрямувала до неї, на хвилину забувши свої гіркі турботи про гувернера. Жульєн стояв обличчям до хвіртки й не помітив, як вона підійшла. Він здригнувся, почувши над самим вухом лагідний голос:
– Чого ви хочете, дитино?
Жульєн хутко обернувся і, вражений співчутливим поглядом пані де Реналь, на мить забув свої побоювання. Зачарований її красою, він забув про все на світі, забув навіть, для чого сюди прийшов. Пані де Реналь повторила своє запитання.
– Я прийшов, бо маю тут бути гувернером, пані, – нарешті сказав він, спалахнувши від сорому за свої сльози і намагаючись непомітно витерти їх.
Пані де Реналь остовпіла: вони стояли поруч і дивились одне на одного. Жульєнові ще не траплялося, щоб дама в такому гарному вбранні і з таким білосніжним обличчям так лагідно з ним розмовляла. Пані де Реналь дивилась на великі сльозини, що застигли на тільки-но блідих, а тепер палаючих щоках селянського парубійка. Раптом вона засміялася нестримно й весело, як дівчисько. Вона сміялася сама з себе і не могла отямитись від щастя: як? Оце і є той гувернер, якого вона уявляла собі брудним нечупарою, попом, що лаятиме й шмагатиме різкою її дітей?
– Невже, пане, – вимовила вона, – ви знаєте латинь? Це звертання «пане» так здивувало Жульєна, що він на мить розгубився.
– Так, пані, – сказав він несміливо.
Пані де Реналь була така рада, що навіть наважилась сказати Жульєнові:
– А ви не дуже будете гримати на моїх бідолашних хлопчиків?
– Я, гриматиму?! – здивовано сказав Жульєн. – За віщо?
– Правда ж, пане, – додала вона після маленької паузи, і в її голосі звучало дедалі більше хвилювання, – ви будете до них добрі, ви мені обіцяєте?
Чути, як така пишна дама вдруге і цілком серйозно називає його «паном», – це справді перевищувало всі Жульєнові сподівання: які б повітряні замки він не будував собі в юнацьких мріях, він завжди був певен, що жодна знатна дама