Вінець Життя. Михайло Нікітін
не, я б ніколи не зміг досягти того, що зараз стоїть перед вами.
Я хочу висловити свою щиру вдячність моїм батькам, які завжди були поруч та підтримували мене у будь-яких починаннях. Без вас я б ніколи не зміг досягти цього.
Я хочу сказати велике спасибі своїм друзям, які були зі мною протягом усіх цих років. Ви завжди вірили у мене та давали мені сили та мотивацію йти далі. Ви були моєю опорою, коли мені було важко, і я ніколи не забуду, що ви робили для мене.
Я сподіваюся, що ця книга стане ще одним кроком у моєму житті, і я дякую вам за все, що ви зробили для мене. Я люблю вас усіх і ніколи не забуду вашу доброту та підтримку. Ця книга – наша спільна праця і досягнення, і я пишаюся тим, що в мене є такі чудові люди в моєму житті.
Шановний читач, вважаю за честь сказати вам декілька слів: “Життя дуже цікава річ, якщо дивитися на нього крізь прозоре скло. Усі події які відбуваються у вашому залежать тільки від вашого сприйняття. Знайшовши ключ до реагування на події в ньому з радістю, ви зрозумієте, що поганого нічого нема. Якщо ви не можете знайти хороше, просто прийміть погане і чекайте на те, що принесе те погане, що прийшло до вас. Все тимчасово і пройде. Нічого вічного не буває. Від того щасливі миті набагато цінніші. Приємного читання.”
Глава 1. Коли пригода постукала в двері.
В один момент, пил, який символізував життя, розсипався. Легкий подих вітру розніс його частки над усім світом.
– Невже, це кінець? – запитав співрозмовник.
– Так, напевно це він..
Постріл…
Тижнем раніше.
Старовинні, дерев'яні двері відчиняються, оголюючи, виснажені часом, вітрини крамниці, які, наче сніжною ковдрою, засипані променями яскравого сонця. Срібні дзвіночки, поблискуючи у променях, навіюють приємні спогади, а я крокую всередину, готовий до нової глави свого життя. Відомий старий Джо, що славився своєю ексцентричністю та рідкими антикварними знахідками, нарешті найняв мене на роботу. Сподіваюсь, я впораюся краще, ніж у школі. Кожна глава мого шкільного життя наштовхувала мене на відчуття того, що я просто не можу впоратися зі своїм життям, з дівчатами мені не щастило зовсім, я не потрапив у місцеву футбольну команду і не грав у бейсбол, не був найрозумнішим, щоб опинитися серед головних геніїв школи, й так само я не перебував у жодній секції, яка могла б віднести мене до якоїсь групи, я був звичайним і нічим не примітним підлітком, який навчався трохи краще двієчників і частіше за все думав про те, що кожен рік у школі приведе мене до того, що я в кінці-кінців залишусь таким же невдахою на все життя. Аж раптом мої роздуми перервав старий.
– Я тут, нагорі! – володар.
Зачинивши двері, я поспішаю до сходів, але ненароком бьюся об стару полицю та ледь не сбиваю статуетку з відполірованого столика. У миті побоююся, що розібью крехкий антиквар, але встигаю швидко схопитися за нього. Піднімаюсь крутими сходами та потрапляю в кімнату з яскраво сяючим вікном. Але там, сидячи в інвалідному візку, чоловік похилого віку без правої ноги привертає мою увагу. Розкуйовджена борода та втомлені, але пронизливі очі, приховують життєвий досвід, а заросше густе, проте доглянуте волосся, видає його неповторний характер. Одягнутий у клітчату сорочку, пошарпані джинсові шорти та фіолетову в'язану шкарпетку, він говорить зі мною хрипким, але твердим у звучанні голосом, наче старий знайомий.
– І от це ти приїхав до мене працювати? – запитав Джо.
– Так. Я приїхав сьогодні і поки вчора збирав речі, батьки дивилися і знайшли в оголошеннях місце для роботи, воно було вказане у газеті. Це все відбувалося так швидко, я спонтанно вирішив, що треба починати нове життя і вийшло якось так. – я.
– Цьому оголошенню вже більше місяця, чому ти вирішив зателефонувати – Джо.
– Батьки сказали, зателефонуй сюди, спробуй. Мені потрібна робота, я зараз у пошуках житла в місті, але, мені ж треба за нього чимось платити. – я.
– Зрозуміло, але ти мені вже не підходиш. – Джо.
– Чому? Ви ж навіть мене не знаєте. – я.
– В тебе не впевнений голос, мені це не подобається. – Джо.
– Але ви ж самі вчора сказали, приходь, навчу тебе всьому. Тож, я не піду та буду тут працювати. Якщо ви вважаєте, що я подолав такий довгий шлях, щоб почути відмову, то ви помиляєтесь. – я.
– Непогано, це я й хотів від тебе почути. Може з тебе щось і вийде. Розкажи про себе ще щось. – Джо.
– Я лише нещодавно закінчив школу, спробував себе у різних видах спорту, цілеспрямований, готовий допомогти завжди й у всьому, тільки попросіть… -Даніель.
– Ясно, ясно, я зрозумів, черговий надокучливий хлопець, молодець. – Джо.
Він дістав кипу паперів зі столу та кинув переді мною.
– Підпиши ці документи і ще, скажи, як тебе хоч звати? – Джо.
– Даніель. – я.
– Чудово, Даніель, підпиши ці папери, ось тут знизу і ласкаво прошу до антикварної крамниці “Венеція". – Джо.
– Дуже дякую, Джо. – я.
– Не варто, малий, ще буде час змінити