Вінець Життя. Михайло Нікітін
пані у пурпурному капелюшку та з плюшевою сумочкою. Вона поглянула на розгубленого мене та сказала:
– Який цікавий юнак, я вкраду тебе у Джо, такі солодкі хлопці завжди будуть мені у нагоді. – незнайома леді.
Я лише перелякано опустив погляд і вона пішла далі. Її охоронець швидко побіг відчиняти двері авто, і у цей момент я зрозумів, що вона якась велика "шишка". Увійшовши до крамниці, я хотів було піднятися нагору, але старий Джо зупинив мене зі словами:
– Куди газету поніс, малий? – Джо.
– А, ви тут, містер Джо? – я.
– Так, я тут, – з тяжким видом відповів він.
– Хто ця пані і що вона робила у нашій крамниці? – я.
– У нашій? Малий, це вже навіть не моя крамниця. Якщо ми не погасимо оренду за цей місяць, її знесуть, і ми обидва опинимося на вулиці. – Джо.
У приміщенні нависла напруга і відчуття невирішеності питань. Я підійшов до старого, віддав газету та пішов за касу, починаючи підрахунок усього, що накопичилося за тиждень та почав розпитувати про те, скільки саме потрібно сплатити за оренду цього місяця.
– Нам все одно не вистачить, Ден, ми вже програли цю битву навіть не розпочавши її. – Джо.
Так я побачив згасаючі мрії та надії в очах людини. Понурі та стомлені очі Джо почали оглядади все довкола. Відчай, який загублює цілі армії, зараз заволодів його свідомістю. Паніка бігаючого погляду лише доводила, що життя може перевернути все з ніг на голову в одну мить. Договори, рішення, удача – все це запорука успіху у бізнесі, проте коли твоя справа потроху згасає, ти починаєш згасати і сам.
Джо скомкав і викинув у смітник газету, потім попрямував до ліфту та зі словами: "Сьогодні мене не чіпай", він піднявся нагору.
Я тяжко опустився на стілець за касою та з повним усвідомленням того, що мені доведеться шукати нову роботу, починати все спочатку, поринув у роздуми. Так, за кілька годин, життя мене підштовхнуло, до того, що варто не забувати про ще одну річ. Сьогодні на мене чекає побачення зі справжньою дівчиною.
Ця думка зігрівала мою голову трохи більше, ніж те, що крамниця, куди я влаштувався буквально позавчора, вже зачиняється. Всередині виникло мовчазне питання: "Може, я приношу нещастя?" Але, намагаючись якомога швидше випустити цю думку з моєї голови, я взявся прибирати крамницю. Так я знайшов старі монети, загубилися за прилавком, витер пил у тих місцях, де клієнти що приходять у крамницю, можуть і не побачити, розставив усі предмети в алфавітному порядку та вимив скляні поверхні так, що здавалося навіть не треба відчиняти двері, аби всередині стало світліше.
Я пішов до старого Джо нагору та розповів йому про те, що мені вдалося запросити гарну дівчину на побачення. Мої слова викликали у нього легку посмішку і він сказав:
– Я, звісно, радий за тебе, малий, але будь обережним. – сказав насторожливо Джо.
– Чому? Що не так? – я.
– Дівчата бувають дуже підступними. – посміхаючись сказав Джо.
– Я ж лишень покликав її на побачення. –