Вінець Життя. Михайло Нікітін
повернулася та повільно почала рухатися до мене. Я піднявся з-за каси та застиг на місці, не вірячи своїм очам. Вона була незвичайна. Блакитні очі, наче відображення ясного неба, доповнювали її витончене обличчя, прикрашене тонким носиком та красивими скулами. Її підборіддя було загострене, наче у грецької богині, а кожен її рух здавався танцем на лезі ножа. Її вузькі плечі та витончені, наче розкішні квіти, ноги, говорили про бездоганну фігуру. Невеликі груди, тонка талія, акуратні та не широкі стегна. Ні, вона не виглядала наче хвора на дистрофію, вона просто була стрункою і це їй пасувало. Але найдивовижніше було те, що в її очах була така сила та енергія, що я відчував як моє серце починає битися швидше. Я намагався затримати свій погляд, але було важко – її чарівність наче мала магічну силу. Вона підійшла. Повільно моргаючи, вона, злегка завищенним голосом, говорить мені:
– Я тут вперше, розкажіть, що у вас є? – незнайомка.
Не в стані зібрати себе до купи, я розгубився та перепитав її, що саме вона хотіла, і коли знову почув запитання, я вийшов з-за каси та почав показувати їй все, що у нас було. Вона цікавилася кожним предметом, та здається, їй потрібно було дізнатися щось інше. Щоб отримати перевагу в розмові, я різко спитав:
– Що вам тут потрібно? – я.
Вона здивувалася. Але, видихнувши, відповіла:
– Напевно… Ви. – незнайомка.
І вже тут здивувався я. Мій розгублений погляд, як здавалося у той момент мені, можна було роздивитися з інших планет та всесвітів. Я ковтнув повітря та перепитав:
– Я? – я.
– Так, ви. – незнайомка.
– Чому саме я? – я.
– Ну, ви перший у цьому місті, хто не почав мені грубити з перших секунд. Ви, певно, як і я, не з цих країв. – незнайомка.
– Так. – я.
– Ви звідки? – незнайомка
– Кроменвілль, а ви? – я.
– Борнвудс. – незнайомка
– Так ми сусіди, дивовижно. Що ви забули у цій дирі? – я.
– Напевно, те ж саме, що і ви. – незнайомка.
– Ви втекли від батьків, щоб почати нове, доросле життя і тепер не знаєте що робити? – я.
– Гарний жарт, але ні, я подорожую і це перше місце, де я вирішила затриматися. – незнайомка.
– Але чому ви обрали саме Дробайл? – я.
– Це найближче місто від мого минулого місця перебування. – незнайомка.
– Цікаво. – я.
У цей момент я зрозумів, що якщо зараз не покличу її на побачення, я втрачу її назавжди.
– А чи не хотіли б ви сьогодні провести вечір у моїй компанії? – я.
– Ага, – відповіла вона, простягаючи руку до книги на верхній полиці. – незнайомка.
– Давайте о 5-ій вечора на цьому ж місці, я як раз зачинятимусь. Тут поруч є заклад з цікавою назвою, там і проведемо час. – я.
– Чудово, – відповіла вона та простягнула мені книгу заклять старих відьом.
Я підходжу до каси, пробиваю чек та озвучую суму. Вона повернулася, простягла мені