Вінець Життя. Михайло Нікітін
ситуацій, усі знають один одного, ніхто нікуди не поспішає. Цікаве місто, здається, я тут затримаюсь. Відчинивши вікно і поглянувши у нього, я відчув на обличчі прохолодний вітерець. Волосся на голові почало розвіюватися назад, сльози на очах від вітру та, звичайно, дивовижне відчуття свободи. Мені здається, пронеслося у моїй голові, приємний вечір у вікні завжди наповнює якоюсь свободою, чимось приємним та легким, він викликає думки, що ти завжди можеш опинитися там, де тобі легше, ніж тут. Але коли вона встигла написати мені записку на купюрі? Здогадка лише була в тому, що коли я пробивав в касі чек, вона встигла написати.
Мої роздуми зупинили слова із гучномовця про те, що я вже під'їжджаю до потрібної станції. Виходжу біля парку та бачу, що вона там, чекає та посміхається. Я завмер, може вона посміхається не мені? Вона махнула рукою, я озирнувся навколо, чи дійсно вона подає знак мені. І справді, дивно, такого в мене ще не було. Я підійшов, привітався, і ми почали йти разом у бік місця нашого побачення.
– Куди ми йдемо? – питає вона.
– Зараз покажу, про це мені розповів старий Джо, він дав мені цю коробку, сказав, щоб я відкрив її лише тоді, коли ми сядемо у тому місці.
– Добре, тоді ходімо хутчіш, не можу дочекатися, щоб дізнатися що там всередині, – в захваті сказала вона.
Ми йшли, розмовляли про різні речі. Кожен з нас висловив позицію свого життя і, мені здається, дивлячись на неї, я почав помічати щось своє. У цю мить я відчув прилив легкого та п'янкого щастя.
Ми прийшли. Це був бар з незвичайною назвою "Карета в нікуди". Ввійшовши всередину, нас зустрічає бармен за стійкою і одразу ж питає, що нам налити. Ми замовляємо два келихи червоного напівсолодкого вина та від його презирливого погляду ми зрозуміли, що зазвичай тут замовляють щось зовсім інше. Ми влаштувалися за вільним столиком, я поставив коробку і ми продовжили розмову, домовившись, що відкриємо її вже після перших ковтків вина. Бармен не дуже поспішав, вино все ще не було налито, ми продовжували розмову і пройшло вже хвилин 10, я вирішив підійти та дізнатися в чому справа:
– Містер бармен, де наше вино? – питаю я.
– Подивись уважно нагору, хлопче. – відповідає бармен.
Я піднімаю погляд і бачу величезну вивіску з написом: "Або ти пьєш віскі, або провалюй!".
– Ага, зрозуміло, два віскі з льодом, будь ласка. – я.
Він щиро посміхнувся, швидко дістав з-під стійки дві склянки, кинув туди кубики та розлив міцний напій. Поставив обережно на стійку та сказав:
– Приємного вечора, сер. – бармен.
Я посміхнувся, кивнув, підхопив склянки та попрямував до столу.
– Цікаве в тебе вино, – з посмішкою сказала вона.
– Так, я знаю, подивись на вивіску над барною стійкою. – я.
Вона прослідкувала поглядом туди, куди я вказав, розсміялася та побачила, що бармен також посміхнуся, підморгнув їй та пішов далі до блиска натирати склянки.
– Як тебе звати? Я так і не дізнався твоє ім’я. – я.
– Мої батьки обирали не довго,