Вінець Життя. Михайло Нікітін
я ледь не втратив розум, особливо після вчорашньої ночі, ще б ти помер! – я.
– Та хріна лисого, я не помру! – Джо.
Розмова зайшла у глухий кут, і ми просто сіли подалі один від одного. Він сидів та зосередженно дивився у стелю, я розглядав у цей момент його кімнату: старий стіл; величезна, вся у пилюці, шафа, з якої виднілися кілька клаптиків тканини; ціла купа малюнків незрозумілих "тіней" та різні портрети. Мою увагу привернув один хлопчик, який повторювався усюди, може це і є онук тієї старої? Треба дізнатись у Джо хто цей малий. Коли я запитав про це, він подивився на мене, огледів кімнату і глибоко зітхнув.
– Син мій. Загинув. Дуже давно загинув. Вас ще навіть у планах не було, а він вже загинув, – Джо.
– Що сталося? – я.
– Це була звичайна сонячна середа, і я, як і зазвичай, відвіз сина до школи. Дружина пішла на роботу, а я пішов у місто, шукати нові товари. Все здавалося таким живим та буденним, поки одна знайома не підбігла до мене зі щирим хвилюванням на обличчі. Я не розумів про що вона говорить, доки не почув, що мій син потрапив під машину біля школи, його відвезли в лікарню в критичному стані. Ми з дружиною одразу поїхали туди, де у коридорах зіткнулися з метушнею та напруженими лікарями, які бігали повз нас. Ніхто не міг дати нам чіткої відповіді: де зараз наш син і як він себе почуває? Дружина забігла у реанімацію, її стримували лікарі, але коли вона побачила нашого хлопчика, з її очей хлинули сльози. Коли вона підійшла ближче, його пульс став повільнішим. Вона встигла взяти його за руку і, відчувши останній дотик, її вивели з палати. Я підбіг до неї, притиснув до себе, але сльози та відчай охопили нас обох. Ми залишалися у кімнаті очікування. Через кілька годин нам повідомили, що наш син помер. У той день загинули ще кілька дітей, їх також сбила автівка. Я не міг повірити, що мій син більше не повернеться додому. Все навколо втратило сенс. Але потім нас очікувала ще одна шокуюча новина – водія не затримали. Проте я знаю хто це був. І ця людина прирікла нас на нескінченні біль та страждання. Шкода, що в нас немає доказів. Ця історія завжди буде викликати в мене біль та смуток, і я ніколи не зможу забути той жахливий день. Він дуже часто приходить до мене у снах, я чую його голос, я бачу його перед собою, він, як і в останню зустріч, махає мені рукою, прощається та біжить до школи.
– Хто це? Хто був за кермом тієї машини? – я.
– Онук тієї старої, – Джо.
– Але навіщо? – я.
– Мені здається, що він скоїв таке, бо й сам втратив близьку людину і не хотів, аби люди тут мали хоча б якусь радість у житті. Мерзотний виродок, – Джо.
– Зрозуміло, а чому у кімнаті немає портрета дружини? – я.
– Вона не хотіла, щоб я малював її. Після смерті нашого сина вона повісилася на дверній ручці, коли я вийшов за товаром. З того часу я більше не виходжу ні за товаром, ні за продуктами. Я більше нікуди не хочу виходити, я планував продати залишки товару, закрити крамницю та просто померти тут, застрелитися на цьому самому стільці, – Джо.
– Але, Джо, постривай, спокійно, в тебе тепер є я, не варто вбивати себе, ще все попереду, ти мені потрібен, – я.
– Та