Москва 2042. Володимир Войнович
століття. Та навіть двох століть. Можливо, вона коштує дорожче, але наше фінансове становище тепер не на кращому рівні.
Я пообіцяв Джонові подумати. Він залишив мені свою візитну картку і, не допивши кави, пішов.
Глибоко помиляється той, хто думає, що на моє рішення хоч якось вплинули шалені гроші, заробити які мені випала нагода. Не стверджуватиму, що до грошей я байдужий, але можу сказати напевно, що лише заради грошей я ніколи не ризикнув би жодною своєю волосиною.
І, мабуть, я б залишив прохання Джона невиконаним, але тут у мені прокинувся чорт, який відтоді, як у мені поселився, міркує лиш про те, як підбити мене на якусь авантюру. Іноді його занадто заносить, і тоді я придушую його в собі без найменшого жалю. Він вспокоюється і якийсь час не подає ніяких ознак життя. Тоді я поводжусь майже ідеально: утримуюсь від питва й курива, дорогу переходжу тільки на зелене світло, веду авто, підкоряючись усім дорожнім знакам, а зароблені гроші до копійки віддаю дружині. Тоді всі, хто мене знає, не можуть натішитися. Вбраний, як на весілля, умитий, поголений і на додачу з усіма такий люб’язний.
Але настає час, чорт прокидається й нудить:
– Ну, що це ти встаєш? Ще рано, обід ще не готовий, можеш поспати. Куди тобі квапитись, однаково колись помреш. Умиватися сьогодні не треба, ти це робив учора. Полеж, покури, наповни легені димом. Он вони, твої сигарети, на тумбочці.
Чорт мій такий наполегливий, я не завжди можу перед ним встояти.
Я витрусив із коробки сигарету, чиркнув запальничкою, затягнувся.
– Браво! – вигукнув чорт. – Рак – кращий засіб проти курців.
Це його улюблений вислів.
– Дурень! – сказав я йому. – Тобі треба не в мені сидіти, а працювати в товаристві з боротьби з курінням.
Затягуючись димом «Мальборо», я розмірковував над пропозицією Джона.
Пропозиція була спокуслива, але все-таки, мабуть, не для мене. Куди я поїду? Що мене чекає в цьому далекому майбутньому? Може, якісь жахливі випробування. А я ж не хлопчак. Я солідна сімейна людина, мені от-от (невже правда?) стукне сорок. Треба заспокоїтися і бути статечним. Уникати зайвих хвилювань, стресових ситуацій і протягів. Вдягти халат, заварити слабкий чай, ну і, в крайньому разі, викурити люльку і сидіти собі за письмовим столом, пишучи якийсь роман із легким для сприйняття сюжетом.
– Зі всіх людських вад найвідразливішою є розсудливість, – сказав чорт.
– Іди геть! – сказав я йому. – Не лізь не у своє діло. Ти мені набрид.
– Ти мені також, – відповів чорт. – Особливо в такі хвилини, коли ти стаєш розсудливим. Послухай, послухай, – зашепотів він, – ти ж добре знаєш, що розсудливість – це дещо ганебне. Сьогодні ти боїшся застудитися, а завтра на тебе цеглина звалилася, і тоді яка різниця, був ти застуджений чи ні? Ну чого вагаєшся? Тобі така удача випадає, скористайся! Поїдемо, поглянемо, що там ваші комуністи навидумували за шістдесят років.
– А ти любиш комуністів? – запитав я насмішкувато.
– Ну, а як же ж! –