Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко
побачив його «сріблястого мустанга» й рушив сходами донизу. Знову ці кляті секунди. Стають дорожчими за гроші. Хоча ні. Гроші – це ціна. А вони – усе ж безцінні.
Богдан відчинив дверцята й без церемоній запхав себе до салону.
– Привіт! – Ігор дав правицю для «тимчасового користування». Для дуже тимчасового.
– Привіт! – радо відповів Богдан. Ця церемонія не рахується.
– Готовий?
– Угу.
– Погнали, – чи то прокоментував донкор, чи то пояснив машині. Швидше – останнє, бо «мустанг» одразу ж закусив вудила й стартонув алюром.
Професор знову подумав про секунди. З таким «швидкоїздом» рятівний баланс утримають.
– Він чекає в кафе «Червоний дракон», – почав уточнювати «Бонапартові» плани Марченко. – Кажуть, він там хазяїн…
– «Червоний дракон»? – перепитав Лисиця. – Щось китайське чи Томаса Гарриса[20] начитався?
– Китайське. І оформлення. І кухня.
– Екзотика, – мрійливо зауважив Богдан.
– Це точно, – відреагував Марченко. – Він на тому китайському добряче на бока перекинувся. Філософію вивчає, цитатами сипле.
– Ого! – оцінив професор. – Усе серйозно.
– А може, це його й урятувало. Таке людина пережила. Без вавок психічних не обійшлося. Але зміг викарабкатися.
– Сильний…
– А може – пощастило…
– Так і щастить же сильним. Тим, хто хоче, щоб щастило.
– А ти хоч щось перекусив чи всередині стерильно? – загорівся стурбованістю донкор.
– Та налякав трохи, – усміхнувся професор. – Бутерами вчорашніми.
– То, може, «посилиш позиції»? – підморгнув журналіст. – Правда, вони починають працювати з десятої. Тому качки по-пекінськи чи мідій у черепашках не гарантую. Але щось учорашнє розігріють.
– Побачимо, – відповів Богдан і одразу ж додав: – І понюхаємо.
– А ви там у Києві балувані…
– Авжеж. Столи-и-и-иця.
– Ну-ну, – єхидненько посміхнувся Ігор. – Ну-ну…
Доїхали швидко й без пригод. Запаркувалися. Марченко за один раз утиснувся між старим чорним «мерсом» і мокроасфальтним «спортейджем», що притиснулися до бордюра передками.
Вийшли.
– Нам туди, – кивнув уперед донкор.
Вулиця йшла прямо, а потім повертала праворуч.
Лисиця посунув слідом за тутешнім Дерсу Узала[21].
Ішли зовсім недовго. Назва кафе – великі червоні літери на білому тлі в жовтому обрамленні – написана кирилицею, але кожну букву, наскільки змогли, максимально наблизили до ієрогліфів. Вийшло стильно. «Китайськість» і справді дихала з них.
На дверному склі – години роботи. Точно. Початок – о десятій.
Марченко підійшов і голосно постукав по склу. Вийшло наполегливо. Навіть нахабно. Спробуй не відчинити. Але ризикував накликати гнів Червоного
Томас Гаррис (нар. 1940) – американський письменник, журналіст та сценарист, автор бестселерів «Червоний дракон», «Мовчання ягнят», «Ганнібал» та ін.
Дерсу Узала – «лісова людина», провідник військового інженера-топографа В. Арсеньєва, головний персонаж його романів «Уссурійським краєм» та «Дерсу Узала».