Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко
і сів на лавку. Нікуди ж не поспішав. Часу – вагон. Можна й перепочити. І здути пилюку з мозку. Хоча вона там осідати й не встигала. Ще не відпочив від «підкиївських вовкулак»[39], а вже нова загадка. І не вдома. Де все знайоме. І дядя Ко на підтанцьовках. А тут, у місті мільйона троянд, куди приїхав уперше, все не те. Все чуже. Багато незвичного. І допомоги чекати нізвідки. Тільки від Ігоря. Але той теж не «дідо-всевідо». Ну, й Олена ще…
Туди-сюди проходили люди. Проїжджали машини й вонючі маршрутки, торохкочучи погано прикрученими залізяками. Снували в пошуках їстівного голуби, видаючи заспокійливі звуки. І до всього і всіх їм байдуже. До самотнього чоловіка з чорною сумкою «ARMANI» – теж. А він також ні на кого не звертав уваги. Зустріч із капітаном Онищенко закаламутила в серці. Розбурхала непокірну приспану стихію. І вона ніяк не заспокоювалася. Привабливий образ запав у душу. Глибоченько. І став її центром, випхавши за межі все зайве. Зайве на цю мить. Але скільки ця стихія триватиме?
Дівчина справді шикарна. Розумна. Красива. Сексапільна. Один з основних інстинктів спрацював знову. Це добре. Гірше було б навпаки. Хоча… Навіщо це зараз? Тільки заважатиме. А тут же ж роботи… Ні за що вхопитися. І де інформацію брати? У Києві є Кодаковський. У Франції[40] був Фаб’єн. І Антуан. Допомагали. Там було простіше… Правда, там Богдан лише «підспівував»… Тут же…
Знову набрав Марченка. Цього разу теж не відповів. Не чує? Забув телефон? Перевів у «німий» режим? Дідько! Варіантів – вагони. Але людина відразу ж думає про лихе. І уява такого навимальовує! Особливо ж – коли розслідуєш.
Заховав телефон до сумки. Знову обдивився довкола. Нічого не змінювалося. Хіба що люди й машини інші. Загальна ж картина стара.
І Марченко мовчить…
Відчув себе самотнім. Покинутим усім світом. Тією його частиною, яка Богдана знає. А він знає її. А тут ще й Олена небезпечною бритвою по серцю. Розкраяла на дві частинки. Одна рветься до неї, а інша – шукати вбивцю. І що тепер бідному професорові робити? Роздвоїтися? Так швидше станеш пацієнтом психушки, ніж допоможеш. Ех, чому він не робот? Заклали програму – пішов розслідувати. І хай навіть сотні найчарівніших Олен ходять поруч, як зараз голуби. Роботові все «фіолетово». Або – «по барабану». Чи «цимбалах». Ось так. Таке щасливе життя. А то сидить тут і скисає. Мліє тою половинкою, яка хоче знову до пані капітана. Яка підставляє ніжку тій, справжній, що рветься шукати вбивцю… Ехе-хе… Ось до чого може довести людину самотність. Навіть за кілька хвилин. А ви кажете Робінзон Кру…
Озвався телефон. Вевешна «Весна» лунала в Донецьку, може, й не звично, та голубів не налякала. Зате кілька перехожих озирнулися.
– Слухаю, – запустив до ефіру радісну хвилю Богдан.
– Привіт! – сказав Марченко. – Вибач. Телефон у машині лишив. А це тільки побачив.
– Забудь, – перекреслив професор. – Є чим потішити старого втомленого «індіанця»?
– Який на стежку війни вийшов? – спробував відгадати причину такого виверту
В. Васильченко Дворушники…
Васильченко В. «Gaudeamus», виконаний смертю.