Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко
зірки салюту.
– А я ось бабая позву, – сказав «Reebok» суворо. – І він тебе забере. Якщо не перестанеш плакати. Чуєш?
Маму вже й занудило від «конфузу». Та й добровільні помічники встигли дістати. Але, очевидно, вроджена інтелігентність не дозволяла молодій жінці сказати, куди кожному треба йти. Чи всім одразу.
Лисиця підвівся й наблизився. Тримаючи в голові план.
Плаксій розумів, що зараз – його зоряний час. За жарпташиного хвоста вчепився міцно. І вкладав у «дійство» всього себе. Перед очима вдячних глядачів.
Професор зупинився біля «зірки епізоду». Дістав із сумки «шмайсера». Витягнув із нього магазин, перевірив, чи у стволі немає патрона, й дав зброю малому. Той протяг руку назустріч і, торкнувшись до тяжкої залізяки, захотів узяти. Богдан розумів, що хлопчик не втримає. Тому примостив поряд. Недавній плаксій прикипів до пістолета поглядом і поклав на нього маленьку долоньку. І плакати забув. Почав невпевнено вимальовувати на мокрому фейсику усмішку. Яка семафорила про блаженство. Та жінкам цього не зрозуміти. І матуся оторопіла. Заклякла. Забула, як говорити. Перехожі теж. Німа сцена. А Лисиця дістав дозвіл на зброю й показав:
– Ось. Усе офіційно. Законно. Я не бандит. Я… – дістав ще одне посвідчення, – журналіст. Читайте: газета «Презумпція». Чорним по білому.
Німа сцена не оживала. Невже по цілющу й живлющу воду треба бігти? Це в Богданові плани не входило. І лише замовклий плаксій жив. Він із цікавістю дивився на не бачену раніше «іграшку».
– Ви божевільний! – закричала мама й витягла мобільний. – Я міліцію викличу! – почала «ритися» в телефоні, супроводжуючи це електронними піками.
«Воскресіння» жінки раніше за всіх зрозуміле. Мати ж.
– А он вона, – показав професор на управління, усміхаючись. – Можна й пішки піти. Швидше буде.
– І піду, – натиснула «словом і ділом» налякана жінка. – Зараз.
– Але ж дитина замовкла, – сказав Богдан. – І голос не зриває. І клітини нервові на місці.
– Але ж це зброя, – не вгавала молода матуся. – А ви її дитині маленькій.
– Я все зробив, щоб нічого, не дай Господи, не сталося. А без патронів пістолет усього лиш залізяка. Не більше. І шкода від неї – коли тільки на ногу впаде. Але й цього не буде. Дитина не підніме, щоб перекинути через бортики. Та і я поряд. І ви…
– Але ж…
Вона не знала, що сказати. Богдан усе розклав на полиці. Технічно. Грамотно. Комар носа не підточить. Професійний юрист, звісно, знайшов би шпаринку. Але професор нутром чув, що поблизу таких немає. І – почувався спокійним.
– Ви ж…
Іти далі думка молодої жінки відмовлялася. Та, власне, жодної дороги в неї й не було. Тому й тупцювала на місці. Переступаючи з ноги на ногу.
– А хлопчик ваш – справжній чоловік, – усміхнувся Лисиця. – Магію зброї просік одразу. Он який спокійний. Мабуть, розуміє, що тепер бабай його й сам боятиметься…
Мама несміливо усміхнулась. А усмішка їй