Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко
розчарувалася жінка. – Доведеться тачку ловити… Уже, мабуть, заварився.
Розлила чай і підсунула кожному. Та було ще гаряче. І пити не поспішали.
– А чому ваш чоловік не хоче поїхати? – «упав на дурня» Ігор.
– Який чоловік? – знову напружилася хазяйка.
– Ну, ви ж говорили щойно. – Марченко зосереджено чекав відповіді.
– А, оте? – посміхнулася Інна. – То, швидше, теж жінка.
– Чергове розчарування? – увійшов до розмови Лисиця.
Інна невдоволено покивала.
– Але ж воно не перше? – тиснув далі Богдан.
– Не перше, – важко видихнула Інна.
– Не хвилюйтеся, – сказав Лисиця. – Ми всі – чиїсь розчарування.
– Гм… А й справді. Ніколи не задумувалась. – Інна подивилася в чашку. Ніби там можна побачити відповіді на багато питань.
– І не треба, – поставив крапку Богдан. – Так легше. Ненабагато. Але легше…
– А ви не можете дати свій номер телефону? – наче сніг на голову, запитав Ігор. – Усяке може бути.
– Звісно. Пишіть.
Жінка почала диктувати. Донкор одразу вводив до свого.
– Є, – підтвердив він.
Допивали мовчки. Допили.
– Ходімо? – підвелася Інна, зі скреготом відсунувши стілець.
Гості слухняно рушили до дверей. Жінка замкнула, й усі разом вибралися на вулицю.
– Дякую за допомогу, – простягнула по черзі руку журналістам Шреківна. Лисиці усміхнулась. – Не кожен би погодився. Бувайте здорові!
Журналісти відповіли.
Інна рушила вулицею. Богдан з Ігорем пішли до машини. Сіли. Але Марченко заводити не поспішав.
– Думаєш, у який бік ключа повертати? – кинув дотепом у нього Богдан.
– Майже, – відповів Ігор, зайнятий абсолютно іншим. Подивившись ще трохи в дзеркало заднього огляду, він рвучко відчинив двері й видихнув: – Пішли!
Богдан нічого не розумів, але вийшов.
– Давай за мною! – скомандував донкор і, поставивши машину на сигналізацію, швидко пішов до під’їзду, з якого щойно вийшли. Лисиця поспішав слідом.
Викликали ліфт. Зайшли й подались на шостий поверх. Щоб опуститися на п’ятий. Ось і знайомі двері. Наче дежавю. Марченко натиснув кнопку. Ще раз. Ще. За дверима – обережні кроки. Після них – скреготіння замка.
– Щось забула? – почувся чоловічий голос із відчинених дверей.
Перед журналістами з’явився середнього зросту міцний чорнявий молодик під тридцять з акуратно обстриженою головою і маленькими підозріливими очима. Зовсім як на фото. Він. Приймак.
– А… де… Інно-о-о-ок? – протяг він здивовано й мало не сів.
– У село поїхала, – кинувся на нього Богдан, відштовхнув від проходу, через який за ним увірвався й донкор.
Поки молодик приходив до тями, Лисиця вже дістав «шмайсера» й навів на чоловіка.
– Хочеш, я поміряю, наскільки глибоко заходить куля? – чвіркнув цинічно. Ніби крутий техаський рейнджер. І де тільки