Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко
Ігор. – Психологічним. Хто стане його шукати під носом? Заховався на видному місці.
– Гм… – задумався Лисиця. – Може. Розраховував на логіку міліціонерів. Точно. Сам же з них. Але не подумав, що є велика й могутня мафія. Із простою назвою «Презумпція».
– Шило в одному місці ця «Презумпція». Для багатьох.
Вийшли на вулицю.
Краса! Сонечко сипле промені, забувши, що вже осінь. І задоволено віддає те, на що поскупилося влітку.
Зупинилися. Підняли голови. Класна все-таки штучка – сонце. Приємна. І добра до людей.
У Лисиці задзвонив телефон. Глянув. Незнайомий номер. Насторожився. Зібрався. За мить відповів:
– Алло.
– Добрий день! – пролунав жіночий голос.
– Моє шанування! – відповів Богдан, і блимнула думка, що це Олена. Точно вона. Серце проголосувало «за».
– Я вже подумала, – сказала невпевнено. Відчув це і в голосі, і в енергетиці, яка долетіла крізь кілометри.
– Боюся наступних слів, – і собі захвилювався Лисиця. – Вони можуть бути не такими, як я хочу.
– Страх – штука неприємна, – видала майже-афоризм співрозмовниця. – Але потрібна. Без нього не було б людини.
– Мене б точно, – усміхнувся лише голосом професор.
– Мене б також, – почув таку ж усмішку в голосі пані капітана.
– Отже – ми є, – додав оптимізму Богдан. – І з цим треба щось робити. Причому – негайно.
– Ну, я збираюся бути ще довго. Тому поспішати не варто. Треба все продумувати.
– Мені здається, ви належите до тих, хто жодного кроку не зробить без обдумування.
– Це погано?
– Це чудово. Розум ще нікому не заважав. І жінкам теж. Особливо – вродливим.
– Дивно це чути від чоловіка.
– Чому?
– Їх у жінках цікавить тільки зовнішність. Розміри. Від підборіддя і нижче.
– Я – виняток. І ви – теж.
– Це лестощі?
– Це навіть не комплімент.
– То я не гідна, щоб мені й комплімент зробили?
– Вам треба присвячувати оди й мадригали[62]. І картини з вас писати.
– Коли почнете?
– З картинами не вийде. Можу тільки поконкурувати з Малевичем. Найвищим шедевром може стати чорний ромб. Або паралелограм. А от з мадригалами… Завтра.
– А сьогодні?
– Сьогодні ми з вами вечеряємо.
– Але ж я ще не погодилась.
– Невже?
– Так.
– А як же я надихнуся для мадригала?
– А образу мого вам уже й мало?
– Я ж не Данте… Я ж звичайна людина.
– Гаразд. Пожалію вас. Я згодна. Хоч Данте мадригалів і не писав.
– Не факт. Могли просто не дійти до нас.
– Могли.
– Коли й де?
– Обирайте сам. Я ж міліціонер. А в них кнопка «обрати» заблокована. Вони тільки накази виконують.
– Добре. Я передзвоню вам за кілька хвилин. Треба серйозно подумати. І про накази теж.
– Домовились.
Закінчивши,
Ода – урочистий вірш, присвячений якійсь видатній події, відомій особі і т. ін. Мадригал – 1. Невеликий хвалебний вірш, присвячений дамі. 2.