Аптекар. Юрий Винничук
з одного занімілого плеча на друге. Він уже не дивився під ноги, брів наосліп, прислухаючись до кроків та голосу жінки, що його глушив своїм хропінням мельник.
– Прийшли, – нарешті повідомила вона, – занесіть його в клуню на сіно.
Каспер відчув неабияку втіху, скидаючи п’яного лантуха з пліч. Чоловік тільки щось пробуркотів невиразне і знову захропів.
– Не знаю, як вам і віддячити, паничу. Дай вам Боже здоров’я. Може, хтілибисьте вина?
– Я знаю… – зам’явся Каспер, розтираючи долонею заніміле плече.
– Е, та чого там, зара винесу.
За хвилю з’явилася з кошиком і поманила його понад річку, там у лозах вони всілися на траву, і молодиця пригостила його спочатку вином, відтак ковбасою, а вкінці й собою, Каспер аж захлинувся її гарячими поцілунками і допався до неї так, мовби востаннє у житті, а насправді вперше. Звідтоді він мав не одну таку пригоду, але здебільшого всі на один раз, бо знав, що, збираючись стати катом, не зможе ні з ким пов’язати свою долю, хіба з якоюсь мандрьохою, що ото сунуть за кожним військом і готові на все задля хліба і вина.
Батько Каспера був зразковим катом, якого для особливих випадків запрошували в інші міста, ба, навіть у столиці, але після кожної страти чи тортури мусив добряче нахлятися, аби відновити розхитану рівновагу в душі, а під час однієї такої пиятики у Кросні в корчмі він зчепився з мадярськими вояками і, розбивши одному голову кухлем, дістав шаблею по шиї та, стікаючи кров’ю, ґеґнув при дорозі у рівчаку. Тоді Каспера забрав до себе львівський кат у підмайстри, і хлопець відразу відчув різницю між обома катами, бо якщо його батько був м’якосердим істериком, то львівський кат Гануш Корбач скидався на бездушну мумію, що увесь світ зневажає, бо має його в кишені і бавиться ним, як яйцем. Гануш навчив Каспера двох дуже важливих ударів по шиї, які гарантували миттєве відсічення – перший потрапляв між третім і четвертим хребцем, а другий – між четвертим і п’ятим.
– Страта мечем – то тобі не ціпом і навіть не шаблею махати. Маєш бути майстром, – казав він. – Мусиш завдати удару доземно з найбільшою прецизійністю. Бо якщо засуджений в останню мить сіпнеться або спробує вирватися, меч потрапить нижче або вище. Тоді не вдасться відсікти голову одним махом. Люди побачать, як страченець страждає, як йому з рота булькоче кров, а він ще намагається дихати, і це дихання доволі гучне. Воно більше схоже на ревіння. А увесь натовп у цей час затамовує подих, і в цій тиші чути найменший звук. Другий удар при такому трафунку завдати буде ще важче. А тоді ти почуєш уже і прокльони, і лайку, і навіть, хоч це й заборонено, може полетіти у тебе каміння. Одного разу в мене був дивний випадок, що досі не можу його забути. Я мав стратити такого собі злодюжку, якого не раз уже ловили, карали батогами та врешті вирішили стяти. І ото, коли відрубану голову поклали на камінь, вона перекрутилася, так ніби хотіла озирнутися, і, витріщивши очі на мене, висунула язика і навіть відкрила рота, мовби хотіла щось сказати. Я остовпів, усе це