Аптекар. Юрий Винничук
яко упосліджений з упосліджених. Не знав-єм, що від того дня стаю юродивим, і що будут мя цуратися яко пранцюватого і плювати в сліди мої, і нігди не вільно мені буде, переступивши поріг святої церкви, сісти біля людей, а назавше я змушений буду чипіти десь у куті, щоб на мене й погляд людський не упав».
Отак-ото вдалося врятувати батька-конокрада, а що однорукий злодій – не злодій, то довелося старому шукати іншого заняття. Гануш пішов до ката у підмайстри, а батьки, зазнавши неслави, забрали його брата і покинули рідні краї. Більше він їх не бачив. І лише за яких два десятиліття, коли довелося Ганушу страчувати відразу кількох дезертирів, котрі плюндрували околиці, в одному з них упізнав свого брата. І брат, теж упізнавши його, заплакав, белькочучи: «Бач, бач, як нам довелося здибатися». «Бачу, – відказав Гануш, – але то твій вибір. Бо ти міг бути на моєму місці».
Далі Гануш описував увесь процес своєї катівської науки, зізнаючись, що мусило проминути добрих чотири роки, заки він призвичаївся до всіх тих моторошних видовищ, які довелося йому спостерігати у катівні чи на помості під пранґером – цим зловісним кам’яним стовпом з витесаними постатями ката і Феміди, що правив за місце, біля якого відбувалися страти. І далося йому те призвичаєння нелегко. Відсічені голови ввижалися ночами, вибалушені закривавлені очі пронизували його крижаним поглядом, безліч голосів дзвеніло в його вухах, і той жахливий настирливий дзвін глушив інші звуки. Він поволі відчував, як втрачає здатність слухати щебіт пташок, навіть найніжніший спів вивільги скидався йому на каркіт ворона, квіти на лугах пахли кров’ю, і навіть вино мало її смак. Після роботи, прийшовши додому, він довго мив руки, тер їх піском, але не встигав сісти за обідній стіл, як відчуття брудних рук знову змушувало його бігти надвір і мити, відмивати кров, яка проступала на долонях. Він гидував цими руками торкатися свого обличчя, руки стали йому чужими, і в той час, як люди зазвичай взагалі не переймаються своїми руками, він увесь час пам’ятав про них, про те, що вони при ньому, що він носить їх при собі і про те, чим вони займалися того чи іншого дня. Він завше старанно спилював нігті, щоб чужа кров не мала куди сховатися, але вона була хитріша за нього. Він голив обличчя і голову, але кров завше знаходила затишне для себе місце, наприклад, вуха чи ніс. Він завше чутливо виявляв її.
Гануша крім усього іншого гнітило те, що, ставши учнем ката, він ураз позбувся всього, чим жили його ровесники, його відцуралися друзі, він із смутком позирав на їхні забави, його, здавалося, навіки покинув сміх, хижа й жорстока тварина поселилася у його душі й підточувала молодість.
Каспер упізнав у цих записках і перші свої відчуття, хоч і не були вони в нього настільки драматичними. Авжеж, сни бували теж страшні, але удень він струшував їх, як дощові краплі, ставився до свого обов’язку, як до звичайної роботи, змусив себе так ставитися. Інакше можна було б і збожеволіти. Різниця між Каспером і Ганушем полягала в тому, що Каспер мав батька ката і змалечку опинився