Аптекар. Юрий Винничук
незлецький маєток, у тому ніхто не сумнівався. Поховали його за межами цвинтаря, там само, де ховали всіх, кого він стратив, або хто сам повісився чи яким іншим робом одібрав собі життя. Поховали без священика, як останнього розбишаку. Єдиними людьми, присутніми при цьому, окрім гробарів, був Каспер і дві хвойди, які вдячні були Ганушу за те, що відбив їх колись від п’яних рейтарів, котрі намагалися вивезти їх із міста на поталу війську.
У спадок Каспер отримав катівське помешкання між подвійними мурами, що оточували місто, катівський стіл у шинку «Під Красною Єленою», куди ніхто, окрім нього, не мав права сісти, та й ніхто не пробував, та визначене лише для нього самотнє місце у костелі. Раніше кати разом із челяддю мешкали у Шевській вежі, поруч з якою була ще одна, що правила за катівню, де інколи й голови стинали, коли не хотіли робити великого розголосу. Євреям, які жили неподалік, таке сусідство небавом сприкрилося, бо зойки катованих не давали спокою. Після тривалих клопотань врешті їм вдалося позбутися галасливого сусідства, і катам виділили житло біля мурів Галицької брами. Каспер жив там разом з Ганушем як підмайстер, а потім уже став господарем і зайняв усе приміщення.
Розбишаки, пограбувавши Гануша, забрали найцінніше, а решту майна покинули, і воно повернулося до Каспера. Там була дерев’яна різьблена скриня з лахами і стосик списаного дрібним почерком паперу. Коли Каспер уважно приглянувся, то зрозумів, що то власноручні катівські записки, нашкрябані невідь для кого і для чого. То була своєрідна історія розбитих ілюзій та обдурених амбіцій. Що спричинилося до цієї писанини? Може, він узявся за те діло, щоб заповнити якось безсонні ночі старості, воскресити себе у проминулих днях, оточених мурами спогадів, бажаючи витягти себе з багна, в якому провів усе життя, чи то щоб очистити себе від нього, чи то щоб знайти там, у вчорашньому дні, хоч якесь зерно, яке б виправдало сенс його існування, яке б могло посвідчити за нього на Страшному суді, що й він був людиною.
Кат, звісно ж, не мав літературного дару, але процес писання часто змушує людей промовляти геть інакше, ніж у житті, і, комбінуючи потворні кам’яні речення, зводячи словесні монстри, які не розсипалися лише завдяки своїй неприродній вазі, він витворив щось нечитальне й нудне. Продиратися крізь ці словесні нетрі було важко і втомливо, однак Каспер занурився в читання, сподіваючись довідатися щось для себе корисне, щось таке, чого ані батько, ані Гануш не донесли до нього.
На відміну від Каспера, Гануш не успадкував ремесла від батька, бо його батько, властиво, пасував хіба на катівського клієнта, займаючись різними непотребними справами, точніше був запропалим злодюгою, а що таке заняття рано чи пізно уривається, то й тут не обійшлося без прикрого трафунку, який поклав край злодіюванню. Якось старий Корбач поцупив коня у самого магістратського судді, але, як на біду, кінь той був особливої породи, чорний виноходець, якого суддя купив у македонського купця. Дурний злодій замість того, аби погнати