Настане день, закінчиться війна…. Петро Лущик
Теодор, коли Юрко захеканий зупинився перед ним.
– Я… бачив… – Хлопець від бігу не міг зв’язати слова у речення.
– Як мінімум святого отця, – вставив Максим.
– І що ти бачив? – Теодор не полишав надії дізнатися причину поведінки брата. Йому було неприємно, що Юрко підставив його перед друзями, і все ж він не хотів карати брата тут.
– Там… Йван, – нарешті знайшовся той.
– Який Іван? – не зрозумів Теодор. – Говори ясніше.
– Наш Йван.
Теодор нерозуміюче подивився на хлопців, потім знову перевів погляд на брата.
– Що ти вигадуєш?! Звідки йому тут бути? Йому ще півроку служити. Юрку, я тебе попереджав…
– Я говорю правду, – ображено мовив брат. – Я його бачив.
– Юрку… – повторив Теодор, але його перебив Осип.
– А це не він? – запитав, показуючи на одиноку постать.
Це був високий молодик у військовому однострої.
– Точно, Іван, – подав голос Бучма.
Тим часом військовий окинув поглядом натовп, когось шукаючи, нарешті зупинився на їхній групі і направився до них.
– Іван, – впевнено повторив Осип.
Усі уважніше придивилися до нього. На Іванові був однобортний мундир темно-синього кольору, на якому вгадувалися шість золотих ґудзиків. Невисокий, злегка скошений стоячий комір мав клапани бордового кольору; такий же колір мав і обшлаг на рукаві.
Чорні хромові чоботи виблискували на сонці. На голові красувалося шако[1] такого ж, як мундир, кольору з жовтим двоголовим орлом.
Неймовірним чином, але це дійсно був старший брат Теодора та Юрія.
Теодор недовірливо востаннє поглянув на прибулого і першим зробив крок назустріч. Брати обнялися. Вони були дуже різними, сини одного батька: старший Іван високий, стрункий, навіть довгов’язий, а Теодор дещо нижчий, кремезніший, ширший у плечах. Старший на три роки Іван був ніжніший, обличчям походив на маму на відміну від більш мужнього Теодора – майже точної копії батька. Однак присутні не могли не відзначити, що за роки військової служби Іван змужнів, перетворився на справжнього чоловіка.
Нарешті брати перестали обніматися, Іван злегка відіпхнув Теодора, щоб уважніше роздивитися.
– Справжній чоловік! – похвалив він. – Як виріс! Ні?
Останнє слово Іван адресував присутнім, чекаючи від них схвалення. Вони похитали головами.
– Ну, а ти, шило!
Іван узяв Юрка за притиснуті до тулуба руки і підніс вгору.
– Чого ж ти побіг? Не признав? Я тебе помітив одразу, думаю, Юрко це чи ні, а він як рвоне від мене…
З цими словами старший брат поцілував наймолодшого, але з рук не відпустив.
– Упізнав, – заспокоїв його Теодор. – Лише побачив тебе, так біг до мене сказати, що я заледве не покарав його.
– Ну навіщо карати такого хорошого хлопця, – примирливо відповів Іван. – Адже ти хороший?
Юрко, не знаючи як реагувати на слова брата, лише кивнув головою.
– А де мама? – запитав Іван.
– Пішли
Інакше