Настане день, закінчиться війна…. Петро Лущик
і не з пустими руками.
Їхня хата була типовою для всієї Кам’янки Волоської. Марта з синами увійшли у великі сіни. Двері справа вели у комору, зліва – у житлову кімнату. Одразу ж при дверях знаходилася велика піч, справа – комин. Довкола стін стоять лавки, а посередині стіл, накритий білим полотном. На столі Іван побачив старовинну книгу – гордість родини Засмужних. Колись батько розповідав, що їхньому предкові її особисто подарував перший парох місцевої церкви отець Василь Курдоба з вдячності за те, що той під час нападу татар на село зумів заховати жителів, а сам, ризикуючи життям, повів нападників іншою дорогою. Це було більше двісті років тому. Іван пам’ятав, що на першій сторінці книги ще рукою прадіда було написано: «Року 1671» і «Церков заснована 1666 року». Видно, перед тим, як йти до церкви, брат Теодор вчився читати Апостола.
Біля протилежної стіни стояло дерев’яне ліжко.
Двері навпроти вели до іншої кімнати, яка колись також була коморою, але недавно брати переробили її. Тепер там жив Теодор.
Увійшовши у господу, Марта одразу заметушилася і, навіть не переодягнувшись, начепила на святкову спідницю запаску. Невдовзі на столі з’явилися білий хліб, ще тепла, вийнята з печі, картопля зі шкварками і навіть запечена качка.
Після спільної молитви всілися з чотирьох сторін столу. Іван, що вже відвик від домашньої їжі, їв поволі, зачерпуючи ложкою маленькі порції картоплі. Зате малий Юрко наминав, здавалося, за двох, аж лящало за вухами.
– Не чавкай! – строго попередив Теодор.
– Я не чавкаю, – спробував відповісти молодший брат з повним ротом їжі.
– І не говори, коли їси!
– Що ж ти не їси, Іванку? – стурбовано запитала Марта. – Чи, може, щось несмачне? Чи, може, хворий?
– Та ні, мамо, просто не голодний, – заспокоїв її Іван. – Я ж говорив вам, нас добре годують.
– То хоч качку спробуй! Бачиш, яка жирна. І скоринка є, така, як ти любиш. Неначе передчувала, що ти приїдеш.
Іван, що дійсно не хотів їсти, вирішив не засмучувати маму і відломив від качки ногу. Запечене м’ясо було м’яке і смачне.
– Ви б женилися, діти! – сказала, поглянувши на старших братів, Марта. – А то бачите, я вже стара, немічна.
– Це до нього! – кинув на Івана Теодор і отримав стусана під столом. – А що я? Мені восени до війська на три роки. А Іван повертається. Йому і женитися.
Теодор подивився на єхидно усміхнене обличчя молодшого брата і закінчив:
– А тобі взагалі про це думати рано!
Після обіду Іван надів кепі, струсив з чобіт пилюку і сказав:
– Піду пройдуся!
– Не забувай, що я маю тебе ще відвезти, – нагадав Теодор.
– Не забуду.
З цими словами Іван закрив за собою двері.
– Куди це він? – стривожилася мати.
– Та не переживайте ви, мамо, так! Нехай пройдеться селом.
Юрко хотів вставити і собі, що він знає куди попрямував старший брат, але, побачивши кулак Теодора, миттю «забув» і вирішив, що для нього безпечніше промовчати.
А Іван вийшов