Настане день, закінчиться війна…. Петро Лущик
кинув Проців їздовому, і сани нечутно ковзнули по снігу.
Засмужний сидів зліва від війта, який займав цю посаду скільки він пам’ятав, і дивувався метаморфозі, що відбулася у ставленні колись пихатого Проціва до себе.
Правда, скоро Засмужний зрозумів і причину після того, як декілька разів скосив погляд на недоречну нагороду на кожусі війта. А той, здавалося, цього і чекав.
– Ось! – гордо сказав Проців. – Його цісарська величність відзначив мене за мою багаторічну працю. У селі нагородили тільки мене і ксьондза.
(Ілько Проців завжди називав священика на польський манір.)
У відповідь Теодор не відповів нічого. Йому, звичайно, хотілося похвалитися своєю військовою нагородою, але слушно подумав, що зараз не час псувати винятковість війта, тим більше, що той підвозить його. Нічого, похвалиться пізніше.
Дорога була чудовою, сани швидко помчали, і невдовзі виникли покриті снігом крайні хати. Тут Теодор подякував війтові і зліз із санів: до рідної домівки залишилося зовсім мало.
Зустріч вдома була не менш щирою, ніж минулого року. І знову всі були вдома, у колисці навіть мирно спав новий член родини.
Усі домашні одразу заметушилися, намагаючись догодити так довго очікуваному гостю, але Теодор їх зупинив.
– Не треба мені догоджати, – говорив він. – І, мамо, я не голодний. Лише зранку нас востаннє нагодували. Я не голодний.
Дванадцятирічний Юрко, що встиг за цей час закінчити свої два класи школи і завдяки престижній службі середнього брата стати ватажком місцевих шибайголів, запитав:
– Дорку! А де твоя щабля?
– Залишилася у полку, – пояснив Теодор. – І кінь там залишився. Нічого не вдієш – демобілізація!
– Ой! – сплеснула руками мама. – То ти із Добросина пішки йшов!
– Ну, скажемо, не всю дорогу пішки, – заспокоїв Теодор. – Від церкви мене підвіз сам війт.
Це дійсно було новиною. Небагато могли похвалитися такою «честю».
– Я оце думаю, що це з ним сталося? Та він у нашу сторону навіть не дивився!
Брат Іван пояснив:
– Тут є два моменти. По-перше, ти зріс в очах сусідів. Як-не-як, служив у драгунах – це престиж. Згадай діда Овсія. Коли він служив – а повагою користувався до останнього дня. І по-друге, тиждень тому якраз на Введення його після служби Божої нагородили хрестом цісаря. Тому він може дозволити собі деяку поблажливість до інших. Адже нікого більше не нагородили, лише його та отця Лева.
Теодор усміхнувся.
– Нічого, довго у невіданні йому не бути, – сказав він і, розстебнувши куртку, зняв її.
Усі побачили на мундирі Теодора жовтий хрест. З несподіванки мама аж перехрестилася, неначе до ікони, брат Іван мимоволі випрямив спину, а Юрко так і застиг з відкритими очима і ротом.
На правому боці грудей жовтів круглий значок відмінного кавалериста, що його Теодор отримав ще два роки тому.
– І Засмужні чогось варті, – гордо мовив Теодор. – Не лише Проців