Настане день, закінчиться війна…. Петро Лущик
лише ледь помітно кивнула.
– От і добре! – зрадів Теодор. Він чомусь боявся, що дівчина відмовить йому. – Іди додому, підготуй батьків. А я скажу своїм.
На цьому розійшлися. Теодор повагом крокував додому, неначе «порадний» господар, а Палазя побігла поділитися радісною звісткою з мамою.
Пробігаючи повз ворота Процівих, вона наштовхнулася на Семка. Від несподіванки дівчина скрикнула:
– Фу, злякав!
Проців задоволено усміхнувся.
– Куди так спішиш? – загородив він дорогу.
– Семку, пусти!
– Пущу, якщо прийдеш в неділю на танці. Прийдеш?
Палазя якщо і ходила на танці, то не через Семка, і було дивним, що він ставив саме таку умову.
– Ні, не прийду.
– Чому? – удавано здивовано запитав Проців, хоч на іншу відповідь і не розраховував.
– Заміж я виходжу, ось чому.
Палазя сказала це і злякалася. Не своїх слів, а виразу обличчя сусіда. Усміхнена, дещо зневажлива маска враз неначе спала, і перед дівчиною з’явилося перекошене гнівом обличчя. Від несподіванки вона аж відступила на крок.
– Заміж? – прошипів Семко. – За кого? За цього голодранця?
– Ні, за Засмужного, – поправила Палазя.
– Та я про нього і говорю.
– Засмужні не бідні, і ти не маєш права називати їх голодранцями.
– А які вони? Багаті? От ми багаті, а вони… Що їхні морги проти наших! Та ти у мене купалася б у маслі, а у них будеш гарцювати з ночі до ночі.
– Не все, Семене, вимірюється моргами.
– То ти вже вирішила?
– У неділю чекаю сватів.
Проців постояв ще якусь мить, потім криво усміхнувся і відступив вбік.
– Тоді іди, – сказав він. – Але запам’ятай, що мене ви ще згадаєте і будете цілувати мені ноги.
Злякана такими словами Палазя мовчки пройшла мимо.
На Зелені свята після відправи Теодор Засмужний взяв з собою сусіда Василя – колишнього товариша батька – і з благословення мами попрямували до господи Паньків. Там на них вже чекали. У великій кімнаті за столом сиділи батьки Палазі. Сама дівчина скромно примостилася у кутку під піччю.
Більше в хаті нікого не було. Старші дочки вже повиходили заміж, а брат Дмитро саме служив у війську.
– Слава Ісусу Христу! – з порога привітався дядько Василь.
– Навіки слава! – відповів господар. – Запрошуєм, дорогі гості, сісти за стіл.
Теодор, який не любив довго тягнути ґуму, переглянувся з дядьком Василем, подивився на принишклу Палазю і з моста у воду випалив:
– Дядьку Даниле! Віддайте за мене вашу дочку!
Старий Панько, що приготувався до довгої словесної перепалки, усміхнувся у прокурені вуса, кивнув своїй жінці і лише сказав:
– А бери!
Тут занепокоївся вже Теодор. Він, зрештою, не сумнівався, що йому не відмовлять, але якось не солідно було прийти до хати нареченої і вийти від неї одразу. Навіть з позитивною відповіддю.
Але Засмужний не розгубився. Він вийняв з кишені пляшку купленої у шинку горілки, поставив на стіл перед господарем